Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Іншого в тебе немає? Ми ж ідемо в оперу.

— Тільки цей.

— Треба сказати мамі, щоби прикупила тобі речей. Гаразд, ходімо, бо ще спізнимось.

Наші місця були на боковому балконі другого ярусу. Попри татові відмовки, я поступився йому кріслом, а сам умостився на відкидному стільці. Щоб бачити авансцену, доводилося добряче витягати шию. Зал просто-таки роївся глядачами: жінки у вечірніх туалетах, чоловіки у смокінгах. Довкола буяв піднесений настрій. Пафосною була навіть програма вечора.

— Твій дід застрелився б, аби лишень потрапити на «Ріґолетто».

Погасло світло. Ледь чутні покашлювання порушували тишу. Оперу урочисто відкрив оркестр. Залом розлилася незрівнянна музика. Але на сцені нічого не відбувалося. Нарешті відкрилася куліса й цілковита темрява поступилася декораціям палацу герцога Мантуанського. Якби я попередньо не прочитав лібрето, точно нічого б не второпав. Актори співали італійською. І, здавалось, усі глядачі їх розуміють. Окрилений тато не відривав очей від сцени. Я помітив, як він тихенько наспівував партію герцога. На жаль, дочитати програму в півтемряві мені не вдалось. Отож я мовчки сидів та конав від нудьги. Якась безкінечна опера.

— Тату, а ще довго?

— Насолоджуйся, синку, просто насолоджуйся. Слухай, зараз буде розкішний пасаж.

Проблема полягала в тому, що я не розумів, чим там можна було насолоджуватися. У результаті я заплутався в персонажах, які встигли прорости корінням у сцену, слухаючи вокалізи інших, а потім із неймовірною серйозністю перехоплювали естафету. Я совався в кріслі, наче в мене було шило в одному місці, чим заробив «Цить!» обуреної сусідки. Тато нахилився і сказав мені на вушко:

— Заплющ очі, Мішелю. Злийся з музикою.

Він таки мав рацію. Із заплющеними очима виявилося набагато краще. Я опинився у салоні DS, який кудись мене віз. Я прокинувся, не розуміючи, як я взагалі тут опинився.

— Тобі сподобалося?

— Дуже. Щоправда злегка затягнуто. Особливо наприкінці.

— Як на мене, то хоч би всю ніч тривало.

Першого дня нового року ми планували погостювати в дідуся Енцо в Лансі. Проте за два дні до того він скасував візит: бабуся Жанна занедужала і їй був потрібен відпочинок. Тато засмутився. Але не лише через самопочуття бабусі. Направду кажучи, він згорав від бажання покрасуватися перед батьком новеньким DS і навіть проклав маршрут. Також йому кортіло об’їздити машиною давніх друзів. А тепер усі плани скасовано. Аж раптом зателефонував Батист, а я підняв слухавку, бо думав, що то мама. Я був здивований, бо він ніколи нам не телефонував. Вони з татом не особливо ладнали. З переляку тато пристав на неочікувану пропозицію. Дядькова справа запропонувати — батькова справа погодитися. Батист був старший усього на рік, а здавався, я б сказав, старіший. Побачивши їх разом, ніхто не вгадував у них братів — стільки відмінностей. Отже, тато накупив подарунків для племінників та розкішну вересову різьблену люльку для брата. Дядько ж не подбав про подарунки. Натомість він докоряв батькові за бажання його принизити. Подарунків не схотів та ще й заборонив дітям розпаковувати свої.

— Міг бодай попередити. Я б теж щось купив. Ти ж нічого не сказав.

Тато зумів стриматися. Кузени згорали від бажання розгорнути обгортку, але смиренно чекали батькового дозволу.

— Батисте, не будемо псувати святковий день.

— Полю, ти ж знаєш, що в мене немає грошей. Ти хотів зачепити мене за живе.

— Це для дітей. Не можна відмовляти їм у подарунках.

— Ти нам отруюєш життя своїми подачками. Без них обійдемося. Що ти намагаєшся довести? Що ти багатий? Гаразд, твоя взяла! Бачу, тобі нема куди подіти бабло.

— Ти верзеш казна-що.

— Твоя проблема в тому, що ти забув, звідки ти родом, Полю.

— Я живу в ногу з часом. Користаюсь доступними благами та намагаюся забезпечити ними близьких. Я хочу, щоб вони були щасливі. Що в цьому поганого?

— Ти перейшов на темний бік. Справжній буржуй!

Батько збагрянів. Стис кулаки. Я був злякався, що він накинеться на дядька.

— По-твоєму, щоб бути хорошою людиною, треба отримувати гімняну зарплату, пітніти на ненависній роботі і…

На щастя, він не закінчив речення: ми винюхали підозрілий запах. Протягом їхньої словесної перепалки індичка запікалася. Смолистий дим умить повернув нам відчуття реальності. Тато кинувся відчиняти вікно. Батист обпікся, рятуючи страву з духовки. Птиця згоріла. Запечені каштани скидалися на кошонети для гри в петанк. Індичка обвуглилася сантиметрів на п’ять. Відрізавши краї, Батист видобув тоненькі сіруваті неїстівні шматочки.

— Якби ти по-людськи прийняв подарунки й не каламутив воду через кожну дурницю, ми могли б спокійно поїсти. Мені вже осточортіли ваші копійчані моралі. З мене досить!

— Якби ти залишився таким, як і ми, нічого цього не було б.

Тато жував неподатливий каштан, у результаті виплюнув його в тарілку.

— Не я змінився — світ змінився! Чи твій жалюгідний комуністичний розумець не здатен цього осягнути? Усе, годі з мене, забираємося звідси!

Тато підвівся, жбурнув на стіл серветку, стягнув куртку зі стільця та пішов не озираючись. Батист поквапився навздогін і схопив його за руку:

— Стій, Паоло, я приготую спагеті.

— Більше ніколи не називай мене Паоло! Чуєш? Мене звуть Поль! Паоло покладено край! Ти зіпсував мені апетит! Малі, подарунки… Не хочете — то викиньте їх на смітник! Це востаннє моя нога ступила на твій поріг.

Розгніваний батько покинув квартиру. Я пішов слідом. Батист теж побіг сходами, а кузени за ним.

— Та ну, Полю, не мели дурниць.

Але тато не слухав. Ми вийшли на вулицю. Він поспішав. Я благав його отямитись. За нами біг Батист, марно намагаючись привселюдно розкаятися. Тато якийсь час шукав ключі, а потім довго не міг відчинити дверцята.

— Що за корито?

— Та ось хотів похвалитися, а тепер мені стає соромно.

— Знаєш, скільки мені треба працювати, щоб заробити на таку машину? Щонайменше півдесятиліття.

— А мені от вистачило трьох місяців. Саме в цьому різниця між нами. А якби ти побачив іще й магазин, який я саме перебудовую, то взагалі луснув би від заздрощів.

Ми сіли до машини. Тато грюкнув дверцятами. Він рушив, зупинився навпроти Батиста, відчинив вікно та кинув наостанок:

— Це не корито, a DS. Якщо ти не здатен цього второпати, так до скону і залишишся жалюгідним пролетарієм!

Тато гайнув на повну й усю дорогу їхав на високій швидкості. Вигляд у нього був невдоволений. Ми повечеряли в китайському ресторанчику на Місьє-ле-Пренс. За вечерею він навіть не розтулив рота. Тільки під