Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Кесселя вони не відгадали: їм не вірилося, що ці двоє могли разом грати й сміятися. Власне, проблема полягала в такому: Франк буквально молився на Сартра, але аж ніяк не Сесіль. Вона обожнювала Камю[53]. Франк же його не зносив. Тоді я ще не знав, що це було як з «Реймсом» чи «Рейсінґ Клубом», «Рено» чи «Пежо», бордо чи божоле, росіянами чи американцями — словом, табір обирали раз і назавжди. Мабуть, між письменниками панувало сакральне протистояння, бо тон суперечки стрімко набирав висоти. Щоправда, деякі тонкощі антагонізму від мене вислизнули. Вони по черзі використовували одне проти одного ті самі аргументи. Весь простір заполонили слова «обмежений», «історія», «спільник», «сліпий», «ясність розуму», «зловмисність», «ницість», «мораль», «залучення» та «свідомість». Урешті, Сесіль узяла гору. Можливо, її кулеметна черга слів і неабияке завзяття завадили Франку вставити хоч слівце. Злегка розклеївшись, він кинув наостанок:

— Ти завжди залишатимешся дрібною буржуазною моралісткою. Як твій Камю.

Сесіль ураз вибухнула. Проте відповіла врівноважено:

— А ти довіку будеш претензійним придурком. Як і Сартр.

Франк вийшов, грюкнувши дверима. Нам із Сесіль залишалося чекати. Він так і не повернувся. Вона не злилася на мене. Я спробував її втішити й захистити Франкову честь. Але для неї то була справа принципу. Щось життєво важливе, щось одвічне. Щоправда, суті я так і не вловив. Вона відповіла:

— Досить уже. Він помиляється — і крапка.

Вона витягла книжку з купи навалених у вітальні та простягла її мені:

— «Бунтівна людина» Альбера Камю.

— Боюсь, я не зрозумію.

Вона розгорнула книжку. Я прочитав перший рядок: «Хто така бунтівна людина? Це людина, яка каже “ні”». Що ж, це не здалось мені складним. Я навіть зацікавився. Отже, я бунтівний?

— Прочитай, і сам побачиш. Їх дратує читабельність Камю. І його ясний розум. Це не про Сартра. Вони ненавидять першого, бо той має рацію. Хоча я сама не в усьому з ним згодна. Як на мене, у ньому дещо забагато гуманізму. Часом слід бути радикальнішим. Розумієш?

За вечерею я знову не втримався:

— А вгадайте, кого я заскочив за грою в шахи?

Франк окинув мене запеклим поглядом. Я удав, що не помітив. Тато був приголомшений і побачив необхідність пояснити мамі, що Сартр — відомий філософ-комуніст.

— Він не комуніст. Сартр екзистенціаліст.

Але ця незначна відмінність вислизнула від батька.

— Це те саме.

— Аж ніяк!

Питання розв’язав Франк:

— Йому близький комунізм. Але партквитка в нього немає. Сартр насамперед інтелектуал.

Коротше, тато вирішив не ходити мінним полем. Попри постійні фіаско на користь Енцо, тато мав себе за гідного шахіста, отож-бо вирішив пояснити першому всі тонкощі гри, але Енцо відказав йому:

— Пригадую, що в нашій останній партії я поставив тобі мат.

— Ой, це було ще до війни. Напевне, якогось дня зазирну до цього клубу.

Мама поглядом дала зрозуміти, що не бажає, щоб тато гаяв час у шаховому клубі. Я відчув, як назріває чвара.

— А ти що робив у тому бістро? Я сто разів тобі казала: не хочу, щоб ти тинявся десь після уроків! Ти бачив свої оцінки з математики? Я забороняю тобі туди ходити. Зрозуміло?

Мама підвелася з-за столу. Франк начепив усмішку аж до вух. А тато спробував мене розрадити:

— Буде так і не інакше.

Ось так я за один день відкрив для себе Кесселя, Сартра й Камю.

10

Ясна річ, я туди повернувся. Я відчинив «ті двері». І мало-помалу познайомився із членами Клубу. Практично всі були вихідці зі Східної Європи: угорці, поляки, румуни, німці з НДР, югослави, чехословаки, росіяни — о, пардон — радянські громадяни; були також китаєць і грек. Переважна більшість розділяла пристрасть до шахів. Двійко-трійко їх не любили і не грали, однак усе одно щодня приходили. Більше їм було нікуди піти. Угорці грали в карти, і правила гри були відомі тільки їм. Якщо ти не угорець, то не зрозумієш, навіть якщо вони тобі пояснять. У кутку стояв круглий столик із шашками. У них грали лише Вернер та дядечко Маркюзо. Коли комусь із членів Клубу хотілося поглузувати з партнера по грі, то він показував на круглий столик і примовляв:

— Шахи для тебе надто складні. Тобі краще б грати в шашки.

У цих людей було багато спільного. Усі вони покинули батьківщину за драматичних обставин чи взагалі, у стилі Рокамболя[54], потрапили на Захід завдяки робочому або дипломатичному відрядженню. Деякі серед них не визнавали комунізм, тому роками приховували власну позицію. Інші ж ступили на комуністичний шлях ще на його початках і десь глибоко в душі були переконані, що робили все на благо людства, але з часом відкрили увесь підспідок системи й усвідомили, що втрапили до своєї ж пастки. Були й такі, що, попри вищезгадане, залишалися комуністами. Хоча рідна партія їх зреклася і позбулася, а ФКП[55] зрадники ні до чого. Франк узагалі прозвав їх справжніми ренегатами. Отож ці самі «ренегати» вели безкінечні дискусії, шукали собі виправдань та порушували питання, відповідей на які не було: «Чому так склалось?» «Де ми помилилися?» «Невже Троцький мав рацію?» «Це особиста помилка Сталіна чи ми таки співучасники?» Інакше кажучи: «Ми що, монстри?» «Ми несемо відповідальність?» І апогей: «Нас і справді врятує соціал-демократія?» Оце тут і вибухали пожвавлені, напружені, ненависні та пристрасні баталії. На щастя, вони часто згасали через брак словникового запасу. Ігор, один із двох фундаторів Клубу, проголосив французьку мову інтернаціональною. Для нього це було принципово, тому він безперестанку повторював:

— Ми у Франції, тож розмовляймо французькою. Хочеться поговорити польською — вали до Польщі. Я от росіянин, і я хочу розуміти, що ти кажеш.

В ім’я свободи вони пожертвували дружинами, дітьми, сім’ями та друзями. Саме тому в Клубі не було жінок. Вони покинули їх удома. Тепер вони не більше ніж тіні, парії без засобів існування та з невизнаваними дипломами. Дружини, діти, батьківщина залишилися хіба в закутках їхнього розуму, десь у глибинах їхніх сердець. Навіть тут вони залишалися їм вірними. Минуле вони практично не згадували, перш за все треба було якось заробляти на життя, а ще врешті знайти йому бодай якесь обґрунтування. Перекочувавши на Захід, вони відмовилися від зручних помешкань і високих посад. Тоді вони й уявити собі не могли, наскільки сутужним може видатися день прийдешній. Деякі за лічені години скотилися від звання чиновника вищого рангу під дипломатичним захистом чи від ситної посади керівника держпідприємства до того, кому ніде ночувати. І це падіння