Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

постійно тягав за собою програвач і платівки до Ніколя, бо він жив у сучасному будинку. Ми слухали Елвіса і Джеррі Лі Льюїса так гучно, що аж у вухах дзвеніло. Попри наполегливі прохання Ніколя, я не міг позичити йому платівки. Аж раптом наші сусіди знизу переїхали. Багато місяців їхня квартира стояла порожнем. Я підкрутив звук. І так, допоки мама не повернеться додому, тоді я спускав його до домовленого рівня. Ковток кисню з вікна монастиря. Отак і жили. Я міг годинами пролежати на ліжку, слухаючи платівки на повну, і то нічого, що текстів я не розумів, — я все одно знав їх як отченаш. Марії було начхати. Жульєтт була би не вона, якби не вставила свої п’ять копійок. Вона завжди була палкою фанаткою вар’єте та мліла від Жильбера Беко. Урешті вона пожертвувала ними на користь рок-н-ролу. Рок впливав на неї якнайдивніше: вона замовкала. Я збільшував звук. Власне, саме так годиться слухати рок: на граничній гучності програвача. Задзвонили у двері. Я вимкнув музику. Сусідці з п’ятого кортіло рознюхати, чи не від нас, бува, так… але не було ані звуку.

Жульєтт відкрилася мені в неочікуваному світлі. Виявляється, вона брехала навіть краще за мене, а я ще той майстер. Вроджена наївність не дозволяла запідозрити її ані в найменшому грішку. Вона робила круглі оченята, розгублене личко, роззявляла ротика й жалілася на той страшний інфернальний звук. Поглянувши на невинне дитя, жодна людина на цім світі не завагалась би в кришталевості правди янголятка. Я ж не відмовив собі в задоволенні шпигонути її. Щонеділі вона відвідувала месу, а щочетверга сповідалася й мала прихильність кюре:

— Що ти кажеш отцеві Страно? Ти зізнаєшся у своїй брехні?

Вона кидала мені дволику посмішку. Із часом подружжя Бардонів і купка сусідів стали в мені сумніватися. У Жульєтт виникла незрівнянна ідея. Хитрість підштовхнула її увімкнути програвача за моєї відсутності. Вона постаралася на славу. За той час я спустився сходами й довірливо виплакався Бардонам на страшний гамір, що заважає мені працювати.

— Спокою навіть удома немає! Просто нечувано!

Вона сотню разів попереджала мене про неочікуваний прихід мами. Наші фокуси тривали довго. Здавалось, цей незначний епізод мав нас зблизити — парадоксально, але це нас іще дужче віддалило. Мій обман не мав наслідків. Робочі моменти були життєвою потребою, засобами виживання чоловіка. Але щоб неповнолітня дівчинка, взірець земної чистоти, настільки самовпевнено брехала… Це відкрило мені жахливі спроможності людської душі. Якщо вона була ладна так сердешно обманювати, що я сам мало не вірив, то як же знати, коли вона говорить правду? Кому взагалі можна довіряти? Відтоді я не вірив більше нікому. Кошмарне відкриття.

9

У «Бальто» було залюднено. Людей із десять оточили кікер. Того дня я був у блискучій формі. Знесилені супротивники змінювали один одного. Не зраджуючи звичці, ми не підводили очей. Саме тому спершу ми помітили шкіряні браслети, а вже потім почули охриплий голос:

— Привіт, йолопи. Кажуть, ви подужчали?

Самі самовдоволено кинув монетку на скатертину. Ми з Ніколя швидко обмінялися поглядами, рішуче налаштовані рознести його вщент. Ризикував тут не він, а ми. Бо планували скористатися більшістю. Самі піддав мені жару на півзахисті. Ніколя зіграв кращу партію в житті. Без зайвої метушні, трохи вирівнявши центральний захист, він відбивав практично всі удари, що добряче розлютило Самі. Ніколя забив чотири голи з дальньої позиції та чотири від борту. А от я грав паскудно. Тільки на початку гри мені вдалося перехопити м’яча, а далі Самі передбачав і блокував усі мої удари. Я забив один нещасний гол, ще коли він заледве взявся за штангу. Це було на межі фолу, але великодушний мосьє Самі не сперечався. За матчболу він водив нас туди-сюди, хутко вирівняв позиції та швидким пасом «туди-назад» забив білу кульку у ворота — ми й незчулися. Після металічного кліку ми зачули лише «Бувайте, йолопи!». Звичайно, Ніколя на мене розлютився. У попільничці було сім монет. Він витягнув одну. Тепер доведеться чекати три чверті години, аби відігратися перед Самі. Ніколя запропонував зіграти в пінбол на Ліберті Бель. Але поки він грав, я вмостився почитати на терасі. Я неабияк утомився.

З-за банкеток з глибини ресторану простісінько на мене дивилися «ті самі двері» за зеленою портьєрою. Жакі вийшов звідти із тацею порожніх склянок. Я забився в куток. Він пройшов повз і навіть не помітив. Погано поголений чоловік у зношеному брудному непромокальному плащі зник за портьєрою. Чого це він так одягнений цієї пори року? Я не пригадую дощу вже багато тижнів. Цікавість змусила мене відхилити завісу. На дверях був напис неоковирним почерком: «Клуб невиправних оптимістів». Моє серце миттю заколотилося, і я обережно ступив уперед. Це було найбільше здивування мого життя. Я потрапив до шахового клубу. З десяток чоловіків захоплено грали в шахи. Півдюжини спостерігали — хто стоячи, хто сидячи. Решта тихо розмовляла. Неонові лампи освітлювали кімнату, що виходила вікнами на бульвар Распай. То було складське приміщення дядечка Маркюзо: він скидав туди круглі столики на одній ніжці, складані стільці, сонячні парасольки, протерті банкетки, навіть коробки зі склянками. Двоє чоловіків всілися на крісла, аби почитати закордонні газети. Ніхто на мене й не глянув.

Мене вразив зовсім не шаховий клуб як такий. Я був здивований, побачивши в прокуреній затильній кімнатці популярного бістро за шахівницею Жана-Поля Сартра та Жозефа Кесселя. Я бачив їх по телевізору: справжні знаменитості. Я стояв загіпнотизований. Вони сміялися як школярі. З часом я часто запитував себе, що ж могло тоді так розсмішити Сартра і Кесселя? Відповіді я так і не знайшов. Імре, один зі стовпів Клубу, стверджував, що Сартр грав мов справжній селюк, і це всіх забавляло. Не знаю, скільки я простовбичив у «тих дверях». Ніхто мене так і не помітив. Аж доки мене не знайшов Ніколя:

— Наша черга.

Він не знав про існування шахового клубу, і взагалі йому було начхати. А імена Кесселя чи Сартра ні про що йому не говорили. Телевізора в Ніколя не було, читанням він не захоплювався.

— Я більше не хочу грати.

Він недовірливо на мене глянув:

— Здурів?

— Я йду додому.

Я не втримався й розповів про цей прикол Франкові та Сесіль. Краще б я цього не робив. З моєї легкої руки вони знову посварилися. Спершу я їх трохи заінтригував. Вони заходилися вгадувати знаменитостей. Франк вирахував, що це інтелектуали-шахісти, і спинив вибір на Сартрі. Він не повірив, що я дійсно його бачив.