Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Шовкова суконочка, що її хтось шив і може думав, як тішитиметься дівчинка, коли побачить її — припадала пилом і ставала сіро-брудна, звичайно суконочка дівчинки з захисту.

І перстеник певно закотиться кудись, і Лідочка не знайде його в темряві, і браслет може відбере в неї яка сестра-піклунка або прятальниця. Дівчинка забуде когось, що вийшов з ясного світу й хотів заступити її матір.

Пригноблена верталася Віра. На площі, де стояв дім, росли стрункі ясені. На них гніздилося безліч галок. Своїм гамором вони заглушували гомін стрілянини, що нісся з-поза меж міста.

Так оце пакувалися. Нитка по нитці рвався зв’язок з дотеперішнім життям. Кожна річ, яку залишали поза собою, була наче щось живе, до чого прилягла частина їхнього життя. Неймовірне боляче розставатись з предметами, які роками були наче вашими приятелями, що розуміли вас, коли ви приходили втомлені життям. Ви привикли сидіти на вашому вигідному стільці, ваш стіл не є ані вищий, ані нижчий, тільки якраз такий, як вам вигідно. У вашому ліжку ви раюєте у милому відпочинку і поринаєте в сон після цілоденної праці. Ваше дзеркало показує вас завжди молодим і гарним. Воно чекає вашого усміху і віддає вам ясність дня і проміння сонця. Якже ж це так? Усіх цих приятелів ви покидаєте! Вони наче б дивилися на вас з німим, але голосним закидом, і вам наче соромно перед ними. Оце вони залишаються на призволяще, а ви, боягуз, утікаєте кудись.

Якже ж Вірі покидати свою канцелярію?! Біля шафки сяють склами стін і вилискують металом приладдя. Стіл за яким стільки літ сиділа, приладдя до писання, книжки де вписувала хворих. Бібліотечна шафа з книжками. Та невже справді це все залишиться без своєї пані?! Хто ж тоді працюватиме тут?

Стрільчуки вибиралися в далеку дорогу.

Були речі, були квітки, були книжки, і був Бицьо. Всі жили власним життям і життям господарів. Безумовно, найбільше незалежним життям жили книжки. Зверху непомітні й скромні, під окладниками вміщали цілий світ. Найчастіше кращий і щасливіший від того, що настав. Книжки лежали на підлозі, на меблях і всюди, де кинете оком. Господарі переглядали й не могли рішитися котрі брати, а котрі залишити. Он скромні книжечки, що були товаришками молодости Володка. Деякі ще писані етимологією. Он Франкові твори: поезії, Боа Констріктор, Захар Беркут. Володко сидів на землі та перегортав сторінки, пожовклі й вилинялі за стільки літ. Вони йшли з ним крізь студентські часи, коли бідним маломістечковим хлопцем з трудом добував освіту. І тоді вони, хлопці, ходили до Франка та від нього черпали силу й свідомість. Його книжки були для них святощами… Он «Панські Жарти», що сам письменник присвятив Володкові.

Володко держав книжку в руках і бачив себе малим хлопчиком у кооперативі і знову наче б відчув знущання склепаря. Праця у львівському ресторані, поневірка від гостей, тяжкі побої від власниці. Залізним гачком від вугілля, коли несучи пиво, трохи розхлюпнув. Але дрібні гроші, що їх заощадив, ховав, щоб за них вчитися. Бурса, голодівка і тверді «дерев'яні» галушки, що про них нераз він потім розповідав сім’ї. Лекції і у вільних хвилинах бігання до Франка. Вчительський семинар… роки йшли тяжко в недостачах. Боротьба за український університет і її відгомін. Разом з кількома іншими і його прогнали зі школи.

Ні, ні, не може залишити ані Франкових творів, ані навіть книжок, що за тяжко заощаджені гроші купував як студент. Володко відкладав їх до скриньки, що має їхати зі Стрільчуками. Вкладає туди навіть польські шкільні книжки, що з них учився в Польщі, куди помандрував після того. Мале місто над Вислою… чужа мова… наука. Заробляв досвітками, поливаючи рослини у городника. З річки воду носив, аж надривалися молоді плечі…

Стрілецькі пісні й оповідання. Видання «Червоної Калини», новісінька Енциклопедія ще пахне друкарською фарбою. Що з ними? Володко сягає по молодечі книжки, викидає їх зі скриньки і кладе туди оці. Коцюбинський, Пачовський, річники Літературного Вісника.

Тичина — молодий і розспіваний музикою слова, і сльози перламутрові, і вітер з України…

Держав у руках і не знав: брати чи ні «Соняшні Клярнети»? Оце бо вертається з Вітром з України — червоним і полум’яним — лавреат і орденоносець, що загубив Соняшні Клярнети.

Підмогильного «Місто», Рильського «Пан Тадеуш». Навіть «Піднята Цілина» Шолохова. Видані там, відкіля червоний вітер. Алеж: які прекрасні, які рідні! Ні, ні! Видобуває із скриньки найновішу зоологію Брема, що нею так тішилася сім’я, а головно Віра. Замість неї лягають інші, дорогі серцю українські книжки.

Бицьо ходить між книжками й не находить собі спокою. Вже кілька днів він ходив так з кута в куток і непокоївся. Де ж бо пропав звичайний спокій цієї хати, що до нього привик за стільки літ? Ніяка річ не стоїть на власному місці, все порозкидане, пересунене, відчинене, розложене. Справді, що діється в цій хаті? Бицьо ходить поміж оте все і не може найти нічого і нікого на місці. Великими, здивованими очима дивиться раз на Володка, то знову на Віру. Тоді вона переводила очі від книжок і питала чоловіка ще й ще раз:

— Що зробимо з Бицьом?

Він не мав іншого життя, окрім того, яким жили його господарі. Речі, книжки, навіть квітки: хтось заживе тут, вживатиме їх і доглядатиме. Але що буде з Бицьом? З ним, що тепер вмостився у Віри на подолку й найшов хоч на хвилинку заспокоєння.

І справді, що робити з Бицьом?

Це було одне з перших питань, що стануло перед Стрільчуками, коли вирішували їхати. Бицьо від першого дня народин виховався і зрісся з ними й житлом;