Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

— Ви такі чудові, я закохана в вас. У вас такі зелені очі як моя сукня. Ваш чорний фрак — так казав пан Славко на свій одяг — дуже гарний. Я люблю вас!

Галочка поклонилася і простягнула ручку до свого коханого. Якби він був такий чемний як пан Славко, він поцілував би ручку своєї нареченої — але Бицьо підвівся й з недовір’ям подивися на цю ручку. Ого, він знав добре оці малі, дитячі руки! Ще малим котеням він закушав їхніх пестощів, що кінчилися вириванням шерсті, висмикуванням вусів, торганням за хвіст. Інша справа м’які, ласкаві, добрі руки його пані…

— Я найкраща з усіх дівчаток. Я прийшла до вас просити, щоб ви пішли зі мною до шлюбу… так як пан Славко з тьотею Нелею. Я вийду за вас заміж… і будемо їсти шоколядовий торт!

Бицьо дивився зосереджено й сторожко. По спині й хвості пробігала хвиля нервового подражнення.

— Галочку люблять усі. І ви любите Галочку, правда? — вона повернулася декілька разів довкола й перехилила голівку та поглянула на Биця солодко-кокетливо. Потім підійшла зовсім близько та поклала ручку на його спину, щоб погладити його шовкову шерсть. В тій хвилині Бицьо повернувся, з’їжив шерсть і заворкотів незадоволено, наче б остерігав. Та Галочка не вірила його поганому настроєві. Вона повела ручкою по його спині. Тоді він швидко повернувся, засичав і плюнув Галочці в личко, що нахилювалося над ним, та швидким рухом м’якої, пухнатої лапки дряпнув її руку. Тоді зістрибнув з фотеля й крізь відчинене вікно вистрибнув на ґанок.

Галочка зайшлася голосним плачем.

Мама держала доню на колінах, пригортала її та випитувала, що сталося. Але Галочка схлипувала ще голосніше та заходилася плачем. З її руки капала кров і червоними, живими крапельками падала на шовкову суконочку. Мама пов’язала ручку швиденько хусточкою й зрозуміла, що між Бицьом і Галочкою вийшло якесь непорозуміння.

Галочка плакала; її сльози мішалися з пудрою, червонилом і чорнилом та текли рясно по личку. Мама втирала їх дбайливо і… душилася від сміху.

— Но, но, донцю, заспокійся! Котик дряпнув — нічого не сталося. Бицьо тітчин котик і він не любить дітей. Діти нераз робили йому кривду. Але то швиденько загоїться.

Але Галочка плакала й не могла заспокоїтися.

— Ой, мамусю!… ой мамусю! він не любить мене!

— Но, бо він всіх дітей не любить — мама гладила голівку доні й дбайливо витирала їй личко. — Але скажи, донцю, чого то ти так одягнулася й ще напудрилася й намалювалася? Чи то гарно так малим дівчаткам?

— О… о… — хлипала доня — я до шлюбу, я люблю його…!

Здавлюючи сміх, мама приговорювала:

— Алеж донцю, хто йде з котиком до шлюбу? Ти ще маленька, тобі ще не час думати про шлюб. А як буде пора, ти найдеш собі такого коханого, що й він тебе любитиме і піде з тобою радо звінчатися.

Галочка плакала й крізь сльози простогнала:

— Але я люблю його… ох, ох, ох, я люблю! Він наплював на мене!

Мама гладила Галоччину голівку й думала:

— Так швидко вона навчилася цього слова й цього почування! Так швидко пізнала гіркоту безвзаїмного кохання. Алеж, хто знає, що принесе їй життя? Може не раз, чи радше може раз колись буде плакати безвідрадним плачем, коли коханий, вимріяний і витужений скаже їй: я не люблю тебе!

Потім мама принесла кусок торта, що залишився з Неліного весілля і насилу вложила кусочок в розплакані Галоччині губки. Сльози, досі солоні, стали шоколадними й Галочка стала заспокоюватися. Бо коли можна їсти шоколядовий торт без весілля…

В тій хвилині Бицьо повернувся знадвору. Він станув на вікні й нерішено розглядав хату. Галочка сковзнула з маминих колін і швиденько підбігла до нього:

— Кш, кш, кш! Марш! Забирайся! — вона тупотіла ногами й вимахувала кулаками, її очі жевріли образою й злістю.

— Марш! Пішов! Я ненавиджу тебе!

Замахнулася торбинкою, що її ще далі держала в руці. Торбинкою, що з нею мала йти до шлюбу. Бицьо повернувся й зник за вікном.

— Донцю, хто видів? Та ж ти досі любила його. І він тітчин і тітка гніватиметься, що полошиш її любимця.

— Я не зношу його, я ненавиджу його й тітку! Я не хочу, щоб вони в нас жили, мамусю! Скажи тітці хай собі йде геть, хай забирається разом з своїм поганим котом!

Мама дивилася на доню й похитувала головою. Як же ж то буде колись, Галочко моя, малесенька моя?

Так. З тої пори відносини між обома родинами стали погіршуватися. Може не з приводу самого Биця, все ж усе разом складалося на те, що в хаті зникла щирість та беззастережна прихильність. Як тільки Бицьо показав голову з кімнати Стрільчуків, Галочка тупотіла ногами та лякала його викрикуючи. Так і знати було, що знелюбила його. Тож Віра весь час держала його в своїй кімнаті й він просто відзвичаївся виходити з неї. Став ніби в’язень.

Але Стрільчукам теж не жилося добре в чужій хаті. Все ж таки Віра постановила собі, щоб більше затіснити взаємини з господарями, навчити Галочку мови її батька.

— Слухай, Мілю, — говорила вона раз під час недільної прогулянки, на яку вибралися обі сім’ї разом; Стрільчук ішов