Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

руках, садовили біля себе на лавку під час науки, а вночі у ліжку з нею спали. Вони не бавилися нею, як бавляться видющі діти; вони не мили її і не чесали: усе це було надто складне для них. Але вона була учасницею їх життя.

Плащ, капюшоник, черевики й рукавички внесли багато потіхи та дали Лідочці справжнє тепло.

Розділ VІ
Срібний перстеник

Ще одна весна. І знову задрижала земля: наступали большевики.

Перед Стрільчуками постало важке питання: що робити? Тяжкі переживання недавніх большевицьких часів не віщували нічого доброго: коли не вспіли знищити тоді, то знищать тепер. Віра дивилася з журбою на помарніле обличчя чоловіка. Одного дня вирішували лишатися, бо куди ж тягнутися в незнане? Зараз же наступного дня рішення змінялося: тривожні вісті, що їх хтось приніс із утікачів зі сходу, голосили неминучу загладу. Виходили на вулиці, дивилися на тих, що втікали і розпитували. Діставали одну многозначну відповідь: душу спасаю. Вони бо не мали ніякого майна, але по їхні душі посягала кривава й страшна рука. І знову обдумували: — Алеж Юрко на заході! І коли залишаться, то мабуть раз на завжди втратять зв'язок з ним.

Це й допомогло Стрільчукам вирішити справу.

Але що зробити з Лідочкою і Бицьом? І знову з журбою дивилися обоє Стрільчуки на тих два життя, що сплелися з їхнім.

* * *

Весна не боїться війни.

Могутні каштани перед будинком сліпих пишалися молодим соковитим листям, і вже на зелених свічах появилися біло-рожеві квіти. Відкілясь долітали пахощі розцвілого саду.

Віра клячала біля Лідочки, кінчаючи її одягати. Яснозелена шовкова суконка клалася пишними хвилями довкола дівчинки.

— Твоя суконочка прегарна і ти в ній виглядаєш як княжна з казки.

Голос у Віри задрижав.

— Якого вона кольору, мамусю?

— Вона зелена — така, як травичка на весні, і на ній є китички квіточок таких рожевих, як сонечко, і стрічки ще рожевіші, ще тепліші.

Лідочка доторкала пальчиками суконочку, гладила її шовк, промацувала китички рожечок і оксамитні бордові стрічки; на її личку появилася ледве вловима усмішка.

— Яка гарна суконочка! Вона така шовкова, як твій Бицьо!

Усмішка зараз же меркла — дитина не могла бачити суконочки і вона здавалася їй така байдужа як кожна інша.

Віра наклала їй на руку срібний браслет і на пальчик наложила срібний перстеник, їх вона казала переробити з своїх прикрас І достосувати до тоненьких ручок дитини.

— Знаєш, то такий перстеник. Він із срібла. Я привезла його колись з далеких країн. Я хотіла б, щоб ти його не загубила. Щоб він був у тебе на пальчику завжди і щоб ти, як доторкнеш його, нагадувала собі мене.

Вона сіла на стільці, Лідочка оперла лікті на її колінах, підборіддя підперла ручками і дивлячись кудись у невідоме, сказала:

— Знову прийдуть большевики… — сестри нам казали…

— Так, Лідочко, я прийшла тобі сказати, що ми мусимо їхати зі Львова.

— О так, мамусю, їдь! Большевики злі люди, вони тебе убили б!

Дитина говорила як зріла людина, як така, що знає все і про все.

— Лідочко, я прийшла по тебе! Я хочу, щоб ти їхала зі мною.

Віра держала її обидві ручки в своїй руці і приклала їх до свого лиця.

Дівчинка похилила голову й сказала тихо:

— Я лишуся з дітьми. З Війолею.

Якраз діти збиралися йти до садка. Війоля підійшла до Лідочки і взяла її за руку. Зникла суконочка й перстеник. Були тільки два личка, притулені одне до одного і була ще і ще раз велика радість, що знову віднайшли одна одну в глибокій темряві. Ручки їхні сплелися тісно, наче б в страху, що знову хтось чи щось може їх розлучити.

— Ти не любиш мене… ти волієш Війолю…

— Бо Війоля така, як і я, і я з нею не нуджуся… і всі діти такі.

Йшли по сходах і дівчатка щось шепотом говорили одна до одної. Віра йшла за ними крок у крок. Вона — не належала до цього світу.

Садок купався в соковитій зелені й радувався весні. Тепле сонце лежало на доріжках, золотило пісок в загородці.

Обидві дівчатка переступили загородку й збиралися гратися на піску.

— Лідочко, я йду… я мушу йти…

Лідочка вже з-поза загородки наставила личко до поцілунку, так, як це звичайно робила.

— Я їду, Лідочко, їду дуже далеко.

Дівчинка хвилину думала. Чи уявляла собі може той далекий, страшний, незнайомий світ, куди кликала її прибрана мати? А може в її серденьку будилося вагання?

Але ні, ні! В ньому була одна-одинока і володіла неподільно: Війоля.

— їдь, а я лишуся з дітьми. — І повертаючись до Віри малою, худенькою спинкою, ще додала:

— Але приїдь скоро назад, бо мені буде жаль за тобою!

Шовкова яснозелена суконочка на землі. На колінах дівчинка держала відерце й сипала до нього пісок, що його нагортала горщиком. Пісок розсипався по подолку. Але коли вже відерце було повне, Лідочка передавала його Війолі і та