Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Прийшов вкінці день. Останній день.

У хаті було чисто, спокійно й прибрано. Як колись. Книжки Стрільчука відвезли до Бібліотеки ім. Шевченка. Оті розкішні й оці скромні Володкові, Вірині, Юркові. Тільки скромна скринька їхала разом з господарями.

Останній раз ще Віра оглянула оком хату. Погладила смугасті листки аґави, що її колись малесеньким зразком привіз Володко з Дальмації. Була тепер пишною й соковитою рослиною. В прийомній дивилася на лікарські меблі і не могла від них відірвати очей. Здавалося, що вони запустили коріння глибоко та сягали аж десь до серця.

Підійшла до столу, що при ньому працювала стільки літ, сидячи й вислухуючи людських терпінь. Обвела пальцями вздовж дошки, потім погладила шухляду й американську стору до спускання.

Припавши головою до столу, Віра плакала.

На захід, на захід їхали Стрільчуки.

Дороги курилися, вози їхали, колеса вистукували. Обабіч бігли поля молоді від весняної зелені. З доріг піднімався пил і стелився на поля. Хвилювала під теплим вітром молода озимина.

Городок, і став, і Вершиця… щось стискало в горлі.

Ярослав, Перемишль, ще декілька сіл і — Польща.

Рідний краю, Ти вже за нами. Не за горами й не за полями й лісами, а за перебутими шляхами. За днями, що з них швидко складуться місяці і роки.

На подолку у Віри лежав Бицьо. Він притулився до неї з безмежним довір'ям і любов'ю. Час від часу переводив очі від піль, що втікали, й дивився широко розкритими очима. Глядів на свою паню. Здавалося, що питав: куди їдемо?

— Котичку мій бідний, — говорила до нього, — тепер ми вже без дому. І ти теж, певно, вже ніколи не матимеш затишного куточка, ні такої вигоди, як досі. І тебе я тягну в бездомну мандрівку, без завтра і без пуття.

Володко притулився плечем до плеча дружини, гладив її руку, що лежала у Биця на голові, потім переводив руку на Бицьову спину й злегка гладив її. Бицьо тоді відчинював ротик, але ні звуком не відзивався. Здавалося обом Стрільчукам, що став він їм ще дорожчим, як досі. Він був символом дому, сім'ї, щоденного життя.

Та чи добре вони зробили, беручи його з собою?!

Пізній вечір западав над Краковом, як Стрільчуки станули на порозі житла Буківських. Вітались приязно з господарем — Мілько був дуже схожий на Віру, був її племінником. Він усміхався радісно, як тоді, коли приїздив на свята відвідувати рідних. З Польщі — на Україну. З-поза його спини виглядала чорнява, круглолиця Люся і біля неї дівчинка Галя, чи теж Галінка. Їх Стрільчуки бачили вперше; родичі знайомились з цікавістю.

Привітавшись, Віра випустила з торбини Биця. Він вистрибнув на землю й цікаво розглядався по чужій хаті й чужих людях.

— І кота ти привезла з собою?

На обличчі в Люсі видніло явне незадоволення, а навіть страх.

— Не бійся, він чистий котик: оце його бляшана скринька і поладнує він свої справи тільки раз денно до неї, після чого я винесу його клозетик на ґанок і в хаті ніхто не помітить, що є кіт, — запевняла Віра швидко.

— Так, але що з ним робитимеш далі? Чи ти уявляєш собі, що ти могла б їхати з ним до чужих, так от скажімо до Відня?

Мілько побачив, що дружина виразно незадоволена, не лиш з приїзду родини, але й з кота. Тож старався якось справу злагіднити.

— Ти не знаєш Віри: вона пропадає за звірятами, а зокрема за котами. Про цього свого любимця писала в кожному листі, і коли я бував у них, то вона завжди розповідала про нього чуда. Тож не дивуйся, що не залишила його.

— Знаєш, Люсю, він як моя дитина, і я довго боролась з собою — що робити і таки взяла його, бідного, з собою, — оправдувала Віра свій вчинок.

— Може большевики не підуть далі, — заспокоював Мілько, — тоді вони вернуться до хати. Врешті, це їх справа.

Буківські дали Стрільчукам одну кімнатку, до якої заходилось, проходячи через їхню кімнату. Кімнатки вони не вживали, бо тяжко було в воєнний час опалити, і там були Люсині меблі, що дістала на придане, і шафи з одягом. Стрільчуки примістились в кутку кімнати на двох залізних, складаних ліжках, і навіть Віра зробила собі кухонку, на своїх скриньках поклавши електричну плитку. Зразу ж помітила, що як менше ходитиме до кухні, то краще. Ясно, що в тій же кімнаті зажив і Бицьо. Він прийняв зміну на диво спокійно й з розвагою. Може тому, що вже їздив з господарями на село. Певно думав, що швидко повернуться як тоді. Та врешті: чи ми знаємо, що думають і відчувають наші малі приятелі? Як би не було: він, привичний ходити по кількох просторих кімнатах, тепер обмежився виключно до одної маленької. Інколи тільки з привички йшов за кимсь з господарів, коли йшли до кухні. Та й це швидко покінчилося. У чужій хаті він жив вже виключно життям господарів і з ними. Не було вже ні дзвінків, ні чужих пань, ні телефону, ні кухні з Зоською. Була одна кімнатка і двері, за ними діялось завжди щось, що його застрашувало. Там неподільно володіла Галінка. Вона всупереч матері зараз же ввечорі заявила:

— Он пєнкни і я ґо