Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

он-он вже десь то німці побили чи поб'ють і що швидко всі повернемо додому. Правда, нові втікачі приносили нові тривожні вістки про жахіття війни, про знущання одних чи других над тими, що залишилися, або їх захопили воєнні дії. Тож обід тягнувся довго, бо найчастіше виходилося із знайомими на Плянти, сідалось на лавку й приглядаючись життю міста, слухалося як говорили різне, з чого й так пуття не було. Так ось були то виняткові часи, коли люди, що привикли працювати й поспішати ціле життя, тепер байдикували бездільно. І балакали, балакали й балакали.

Повернувшись додому, Стрільчуки читали трохи, потім пройшовши обережно кімнату Буківських, одне з них, або й обоє йшли до кухні, щоб щось зварити. Після більш як скромного обіду, треба було з'їсти щось ситніше, і його вже не можна було зготовити на плитці. Тут вже обидві сім'ї зустрічались і могли поговорити. При чому Мілько, як всі чоловіки, приносив багато новин і знову запевнення, що большевики тут не прийдуть.

З варенням і ходженням треба було Стрільчукам спішитися, бо як тільки Галочка йшла спати, ходити їм ставало дуже незручно. Тоді вони, як Бицьо цілий день, сиділи вже у своїй кімнаті. Час цей ще більше нагадував вечорі вдома, і Бицьо теж почував себе щасливо.

Отак у чужій хаті минали дні. І Бицьові і Стрільчукам.

Розділ IX
Галочки перше любовне горе

Селединова, шовкова кринолінка, обшита рожевими стрічками й прибрана китичками рожевих квіток. Короткі рукавички, круглий, доволі великий викрій кругом. Так, це була Галина балева сукня. Вона одягнула цю сукню, на руку взяла свій годинничок, а на другу татів золотий ланцюжок від годинника. Перстеня вона не мала, але Галя надіялась його дістати від нього, від свого любого, так як тітка Неля від Славка. Білі шкарпеточки, червоні півчеревички і така ж червона торбинка на руці. Стояла перед дзеркалом і докінчувала свою туалету. З шухлядки дістала мамин олівець до брів та послинивши його, так як це робила мама, вона накреслила понад своїми бровами другу, товстішу й темну дугу. Треба сказати, що рисунок вийшов доволі вдатний і ясні кучерики, що розкішно звивалися на голові й спадали на чоло й шийку Галі, від цього були наче ще ясніші, ще більше блискучі. Потім Галочка оглянулась поза себе. Мама?… Хвилинку слухала. Так, це її кроки. Це вона прибирає в другій кімнаті. Але не ввійшла. Тож Галочка вийняла мамину пудру і швидко стала пудрити личко: раз, два — личко, чоло, борідка. Потім прийшла черга на губний олівець. Швидко й зручно, наче б робила це щодня, Галочка намазала губи і тоді всі прибори знову зачинила в шухлядці. Так, тепер була готова.

Стояла перед дзеркалом і розглядала себе дбайливо та говорила до себе чи теж до дами в дзеркалі:

— Галочка-цяця, Галочка-чічка — так говорила завжди мама. — Галочка найкраща з усіх дівчаток. Галочка йде до шлюбу.

Поверталася перед дзеркалом, оглядала себе з усіх сторін, обтягала суконку, щоб була рівна й довга. Чарівним усміхом молодої дами посміхалася до оцієї красуні в дзеркалі, до Галочки, чарівної дамочки. Потім нагадала собі з казки:

Дзеркальце, дзеркальце на стіні Хто найкращий, скажи мені?

І вже сама замість дзеркала говорила:

— Галочка найкраща, Галочка чудова. Вона закохана. Її суджений теж чудовий. Він такий чорний-чорний і ласкавий, і м’який і мудрий. Галочка любить його. І буде шлюб. Так як тьотя Неля: сукня, вельон, цвіти. Потім поїдемо автом, а потім буде шоколядовий торт. О, шоколядовий торт!

Галочка облизала губи, забуваючи, що вони намазані. Тоді взяла гребінець і розчесала кучері. Оці на боках, бо на чубочку вони були зв’язані червоною шовковою стрічкою, що наче крила метелика пишалась понад золотим ланом.

Ще раз поглянула в дзеркало, потім підійшла зовсім близько й поцілувала в губи оцю з дзеркала:

— Па, па! моя кохана — так здається каже мама до доні, коли доня йде до шлюбу.

Доня пройшла пишно кімнату, але нагадала собі ще щось і задержалася:

— Парфума! — швиденько повернулася і з кришталевої пляшечки, що мешкала в правій шухлядці, накропила на суконку запашних крапель. Від них залишилися жовті, товсті плями, але доня не помітила того.

— А, як пахне! Люблю парфуму і він певно теж…

Так, суджений Галочки певно любитиме тільки те, що вона, бо він любить її. В тому вона була впевнена. Бо, прецінь, пан Славко так гарно цілував тьотю Нелю і казав: я люблю тебе. То й він певно так скаже…

* * *

На м’якому фотелі сидів Бицьо. Він був пишний і такий великий, що виповнював майже цілу подушку. Його розкішний хвіст повисав і шерсть на ньому лисніла шовковою м’якістю. Задні лапки він підібрав під себе, передні склав калачиками. Його розумні, зеленкаві очі дивилися зосереджено й пильно, а чорний, вогкавий ніс нюшив. Вуха стояли насторожено. Бицьо слухав кроків за дверима.

— Невже пані? — здавалося, що говорили Бицьові очі. Їхні зіниці звузилися і стали як подовжня щілина. Вуха наставилися і робили нервові, нетерплячі рухи. Ними Бицьо ловив відгомін кроків, що наближувалися до дверей.

Двері відчинилися і ввійшла — Галочка. Мило усміхнена, елегантно одягнена, запашна, розкішна Галочка. Підійшла до Биця, диґнула чемненько й сказала:

— Пане Бицю, я люблю вас.

Бицьові очі дивилися пильно на дівчину.

Зіниці поширилися і стали такі широкі,