Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Ота друга лежала на столі. Мала приблизно таке значення як недавно тому перша.

— Одна варта другої, але закінчення Майн Кампф досконале, принаймні ясно як на лопаті виложене, що кому: німцям панування, іншим загибіль. Шкода, що в ВКПб цього не сказано ясно. Було б виразно знати — куди й кому, і не треба б на власній шкірі випробовувати.

Тримав у руці харчі й роздумував де примістити. Бо що мішечок з цукром, чаєм, крупи, смалець в пушці, кава в консерві, гречана каша йдуть до наплечника — було ясне. Там вони завше йшли перед кожною прогульною. Але: солодке печиво, кругла й незручна булка, несиметричний медівник.

— Жінки ніколи не думають логічно: прецінь знали, що буду пакувати. Така он булка: що то за форма? ані коло, ані півкуля, якийсь сегмент вальця чи що. Ще обчислити поверхню — пів біди, але як спакувати?

Бицьо перестрибнув на запаковану вже валізку. Стоячи на ній, переступав з ноги на ногу, відчинював ротик і дивився з великим запитом в очах на Юрка. Він бо складав тепер до течки папери й необхідні під час дороги речі.

— Ага! добродій думають, що понесу їх до кицьки! Нема, нема! Покінчилася розпуста! — Юрко засміявся: Бицьо привик в його течці їздити «до панни».

Наплечник, валізка, течка.

Юрко виріс. Його великі ноги потребували майже найбільшого розміру черевиків. Бурий одяг з-перед двох років мав короткі рукави. Та, як на воєнні часи… врешті Юрко привик до своїх речей і не любив змін.

Сірий плащ, ясніший капелюх. На спині наплечник, в руках: валізка й течка.

Двері заскочили з металевим звуком замка, потім гомоніли сходи під його важкими, гучними кроками. Стукнула входова брама.

Юрко був на вулиці. Вийшов на власні стежки…

Дім, як мала, забута пристань за кораблем. Колись виплинув з неї на широкі хвилі океану. Колись, давно. Мала, забута пристань, мольо, що на ньому блимають маяки… кілька кранів, що стримлять під вечірнім небом… забута мельодія, що з вікон якогось дому несеться на вулички в вечірньому півсутінку. Забута мельодія з грамофонних пластинок.

І хлюпають хвилі об кам’яні бльоки обмурівки, хлюпають, шумлять і відпливають у нічну даль водяних просторів.

Віра стояла на порозі Юркової кімнати. Пусткою віяло в ній по його від’їзді, хоча всі речі нібито були на місці. Його книжки і зошити на поличках припадали порохом, як і давно забуті хлоп’ячі іграшки; вони всі були технічні — як от конструктор. Там був «Малий Едісон»: коробка шпульок, дротів, складових частин телеграфу, телефону та інших електричних машин. Ще не так давно Юрко говорив із своєї кімнати до Віри телефоном власної конструкції. Або посилав їй депешу, писану знаками Морзе, яких Віра мусіла спеціяльно навчитися. Усе те вже давно припало пилом. Юрко поїхав у світ учитися — як будувати справжні машини.

На його столі тепер дрімав Бицьо, склавши чемно лапки. Хто зна, може він чекав на прихід хлопця? Бо там оці рисунки, зшитки, папір… І часом м’яка Бицьова лапка згортала зі столу олівці, пера та ґумки. Дивився згори, як вони падають і розкочуються — та за ними не бігав, як колись його мати, бо довготривала хвороба обмежила його рухливість.

— Не прийде вже наш хлопець, Бицю! — говорила Віра, пестячи котика. — Поїхав далеко, далеко й забуде за нас.

Одного ранку в хату ввійшла дівчинка, її привела одна жінка та залишила під опікою Стрільчука: Віри не було ще в хаті. Дівчинка йшла вздовж стіни, доторкаючи її уважно своїми тонкими дитячими пальчиками. Стрільчук повчав її:

— Це, Лідочко, кімната, що ми в ній їмо. Вона невелика і в ній стоїть тільки стіл, крісла та шафа з тарілками.

Лідочка пройшла спочатку кімнату поперек, простягнувши наперед себе руки. Потім вона йшла вздовж стіни та доторкала кожен зустрічний предмет.

— То шафа, — пояснював Стрільчук — а тут стіл. А тепер, Лідочко, двері й крізь них ми входимо до моєї кімнати.

Він впровадив дівчинку до цієї кімнати та посадив її біля столу.

— Що я буду тут робити? — питалася Лідочка.

— Певно будеш бавитися. Зараз прийде наша пані і скаже, що робитимеш.

— Моя хресна матуся?

— Так, вона.

— Я так тішуся, що я знову знайшла мамусю. Я мала її, але вона лишила мене між дітьми, поїхала кудись, і я не мала нікого. А тепер мені сказали, що то буде моя мамуся. Інші діти, що їх христили разом зі мною, теж дістали мамусю або татуся.

Лідочці було вісім років і перед двома днями її охристили. Вона народилася в Одесі. Жила ввесь час у комуністичному устрої й не була хрищена. Тож тепер, після відступу большевиків її охристили, як і інших дітей в приюті.

Стрільчук застановлявся, що дати дитині до забави. Потім пішов до Віриних приборів до шиття та взяв коробку з ґудзиками і розсипав їх на столі.

— То ґудзики. Одні більші, другі менші, одні гладенькі, другі вижолоблені. Можеш ними гратися.

Лідочка брала ґудзик в пальчики, повертала його та доторкала його поверхні, стараючись пізнати його прикмети. Тоді стала на столі укладати правою рукою, промацуючи лівою віддаль між одним рядком і другим.

Лідочка була сліпа.