Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

не помагає: він гонить Биця. На щастя двері відчинені, Бицьо впадає до хати, пес за ним, Бицьо вистрибує на ліжко, Цибик теж. Бідний котик видряпується по килимі на стіну — на щастя в тій хвилині Віра проганяє пса та бере на руки свого котика. Він дрижить зі страху. З тої пори Бицьо розглядається на всі боки, заки вийде з хати. Коли Цибик прив’язаний, Бицьо йде сміливіше. Але сам він загалом і не ходить, більше з Вірою.

Коли вона поблизу, він теж грається в саду. З ким? З чорним песиком Жучком.

Жучок трохи більший від Биця, трохи, але не багато, й має гладку, лискучу, чорну шерсть. Вони ж зразу заприятелювали. Оце дивіться: Жучок біжить довкола дерева, а Бицьо доганяє його. Ніколи навпаки. Хто це бачить, сміється. А Ілько каже — комедія!

Сільські жінки теж кажуть, що такої комедії ще не бачили. Як вони подружилися — невідомо. Це ж була перша — і хто знає, чи не остання — Бицьова дружба.

За Вірою він далі ходив, так як завжди привик робити вдома. Найбільше смішило людей його товариство Віри до будки, де часом люди заходять. Перед нею поміст, біля неї шопа та дрова. Так от ви дивитесь, а на помості сидить Бицьо і терпеливо чекає. Кожен казав тоді: а, там пані Віра, Бицьо чекає її. Потім Віра йшла до квітника та щось собі там робила. Бицьо лягав під великий листок рабарбару й дрімав. Він шукав прохолоди, бо кожушок надто його пригрівав. Правду кажучи, на оцей кожушок не одна жінка дивилася заздрим оком. Нераз і говорила: — А то кіт чи пес? А потім: — дали би пані того кота, чоловік забив би, виправив би й мав би ковнір до кожуха або шапку.

Віра сміялася, але це будило теж побоювання за Бицьову шкіру. Він такий довірливий і непорадний, міг би його хтось зловити й справді злакомитися на його шкіру. Двічі Віра пережила такий страх: ввечері Биця ніде не можна було найти, помимо шукань і кликання. Було неймовірно щоб пішов кудись сам. Але де подівся? Віра ходила по полях, по лісі, шукаючи й накликаючи. Перший раз це, що він не відізвався на її поклик. Мусіла Віра йти спати, не знайшовши його. Вночі вона нераз прокидалася, підходила до вікна та накликала, але без успіху. Яке ж було її здивування й радість, коли обидва рази вранці находила його під помостом хати. Був застрашений і змучений. Певно, Цибик загнав його туди й може не випускав цілу ніч. А нявкати Бицьо не вмів.

Повище хати ріс ліс. Смереки й ялиці шуміли собі та пахнули живицею розігріті літнім сонцем. Поміж ними клубилися ялівці та росли папороті. Ліс був невеликий, як і вершок горбка, що він на ньому ріс. До нього Стрільчуки ходили відпочивати та вигріватися на сонці. Візьмуть було зі собою якісь плахти, часом яку подущину, книжки, або Віра брала шиття та лягали в півтіні, у стіп смерек. Приємно було.

В таку пору найчастіше йшов з ними Бицьо. Йшов він крок у крок за Вірою. Бувало, що він ішов попереду, але тоді щохвилини оглядався, чи Віра йде за ним. І тоді вона приговорювала до нього:

— Ти песик мій, правда? Хто бачив, щоб кіт так тримався людини, як ти мене?

Раз Віра вирішила використати вільний час і навчити Биця ходити на шнурочку, як це роблять пси.

— Знаєш, я спробую його навчити цього. Я бачила раз у Львові одного пана, як йшов з котиком на прохід. Був також ангора, але білий і пан провадив його на зеленій, шовковій стрічці. Котик ішов гордовито й самопевнено, а всі люди здержувались, дивувались та питали пана — як він навчив котика ходити зі собою? Може й наш Бицьо навчився б? — говорила Віра до чоловіка.

Але Бицьо не терпів стрічки: почувши її довкола шиї, він клався на землю й не хотів рушитися ні кроку.

Ні, таки Бицьо не хотів ходити на шнурочку. Ходив з людьми з власної волі. Прийшовши до лісу, він лягав собі під ялівцем та вигрівався на літньому сонці. Інколи він дрімав, то знову прокидався: його непокоїла надзвичайна обстанова. Тоді він підходив до Віри та відчиняв ротик, якби хотів нявкнути. Вона брала його на коліна, пестила та обіцяла, що швидко підуть додому.

Та не тільки додому вони пішли швидко, але й поїхали незабаром до Львова.

Частина друга
У воєнну заметіль

Розділ I
Дні й ночі тривоги

Наче буря-громовиця налетіла війна. Сіра, мала людина не сподівалася її й не розуміла, як це сталося, що одного ранку над містом появилися літаки й засипали його бомбами. Вона, як щодня, вийшла з хати чи то купити дещо, чи до праці. За хвилинку бомби пірвали її на шматки, присипало румовисько завалених будинків і десятками-сотнями мертвих та поранених вона впала жертвою першого дня польсько-німецької війни тридцятьдев’ятого року. І нічого не залишилося з затишку жител. Вони пропали серед куряви румовиськ, димів пожеж, під ударами стрілен, серед гуркоту звалищ і брязкоту висипаних вікон.

Так було три тижні. Тільки три тижні. Але вони були страшні й видавалися довгими-предовгими збитим у підвалах людям.

Що сталося з розцвілими фуксіями, пишними пелярґоніями їхніх вікон? Що сталося з їхніми любимцями — домашніми тваринками? Коли рослин не присипали румовиська, то багато погинуло з посухи, не було води для них, коли й