Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

— Ти мій котик і мій песик в одній особі. Золотко моє чорне, перелка моя зеленоока. Оця мої вірні, кохані, лабетіця мої буцляті, бородіць м’який і кожушок пухкий, Бицьо мій солодкий.

І вичислювала всі його прикмети, гладила й пестила. Бувало, взявши на руки, несла його до прийомної, ставила на лікарський стіл і роздягаючись говорила до нього далі. Звичайно про свої пляни і що зараз робитиме і що разом робитимуть. Пляни кожного дня мало різнилися один від одного. Мабуть, Бицьо добре знав їх. Головне ж: він знав, що тепер для нього знову зачинається життя. Тепер уже держався Віри невідступно. Був з нею в кухні, коли кінчила обід, біг з нею до дверей, як тільки роздався один довгий Юрків дзвінок або три короткі Володкові. Юрко, звісно, мало уваги присвячував котикові, але Володко вітав його завжди радісно і часто теж відносив його на руках у свою кімнату та давав себе обнюхувати з привітом. Так же: очі, ніс, уста…

Потім приходив обід. І знову Бицьо сидів на поруччях і подрімуючи дивився, як люди їдять. Здавалося, що думає: чого це люди їдять так довго і такі неїстивні речі, що зовсім не пахнуть? Жодне з них не здавалося йому ні уваги гідне ні принадне. Все ж дивився зосереджено й уважно, склавши м’яко лапки.

Після обіду Бицьо мав відпочинок і то з паном. У Віри починалася ординація. Але Бицьові хотілося відпочити після доброї порції м’яса. Отже йшов разом з своїм паном у його кімнату. Як вранці з Вірою, так тепер зо своїм господарем лежав Бицьо: простягнувшись на ньому на цілу довжину, голова на лапках майже йому під бородою. Спершу ще Володко читав газету, держачи її у Биця над головою. Згодом газета випадала йому з рук і накривши себе й Биця блюзкою він засипляв. Оба дихали рівно й спали смачно.

В той час у Віри були хворі. Вони приходили й відходили, дзвінок гомонів, телефон дзвонив, шуміла вода. Був робочий час лікаря.

Бувало, що серед праці Віра забігала чогось до кухні, чи теж потребувала чогось у Володковій кімнаті. Як тільки легко відчинила двері, Бицьо вистрибував господареві з-під пахи й випростувавши та повитягавши ноги, виходив з нею до прийомної. Нераз Володко розповідав:

— Щоб він як смачно спав, щоб йому як тепло й приємно було при мені, хай він тільки зачує у другій кімнаті твої кроки, зараз зривається і станувши на мені, чекає твого приходу. Немає сили, щоб його здержати.

Так, не було сили. Тепер Бицьо біг до прийомної знову, високо піднісши хвоста і оглядаючись за Вірою. Коли вона денебудь по дорозі задержалася, приставав і він, та дивлячись своїми аґрусовими очима, відчиняв і зачиняв губи, наче б казав: няв. Був то найдивніший мовчазний котик, що ніколи не нявкав голосно. І ще одного він не вмів: дряпати. Ніхто ніколи не мав слідів його пазурців. Коли йому вже хтось дуже дошкулив, плював. Так бувало вечором, коли Зоська брала його від Віри.

У прийомній Бицьо вистрибував на письмовий стіл, спершу вилизував себе дбайливо, а потім уже «ординував». Оце входила нова пацієнтка. Бицьо вставав і з краєчку столу оглядав пильно новоприбулу. Потім обнюхував її та найбільше цікавився двома частинами її одягу: кишенею і торбинкою. В кишені деякі знайомі пані приносили йому кусок м’яса, що було важне, головно в часі війни, коли не було м’яса. А в торбинці, бувало, сиділа кицька-наречена. Коли таке траплялося, Бицьо покидав свій розважний спокій і починав «свататися». Таке було приблизно двічі в рік.

Найчастіше однак обнюхавши і оглянувши гостю, Бицьо вертався на свій краєчок на столі та знову склавши лапки, сидів, як фігурка, і наче прислухувався й приглядався ординації. Знали його всі Вірині хворі, знали його так широко, як саму Віру. Про ординацію в неї завжди розказували жінки починаючи з опису її котика.

Коли ординація кінчилася і було літо, Бицьо лежав на сонці на бальконі між Віриним квітами, сидів на вікні й дивився на вулицю, ловив мух на склах вікон і знову стежив за життям господарів. Як тільки Віра сідала до писання, він вистрибував на її робочий стіл, сідав на папери й пильно стежив за рухом черенок на машині. Бувало, його прозорі очі з зіницями зосередженими, як шпильки, загравали веселими іскорками, і Бицьо торкався швидким рухом чорної лапки стрибаючих металевих коників. Та вони вдаряли в лапку швидко й боляче, і Бицьо ховав її негайно під кожушок. Він помітив, що з ними немає як гратися.

Холодні, білі предмети Бицьо дуже любив. Лягати на чисті, рівні папери, простягатися на цілу довжину і животом прилягти до гладкої, холодної площини була йому справжня насолода. Віра ніколи не брала йому за зле, коли лягав на її писання. Він належав так невідлучно до неї і них, що мав до цього право. Та гірше було з Зоською і Юрком. Як тільки Зоська замісила тісто і розкачала його рівно й залишила, щоб висохло, Бицьо використовував момент її неуваги й простягався як довгий на тісті. Після того на тісті була відбитка котика, ще й покрита чорними волосками. В такому випадку Зоська лементувала своїм польсько-українським ламаним діялектом:

— Ажеби ці, Бицю, джві сьцісьлі! А що ж я твої укохане панці дам їсти, як ти си зробіл компрес на бжух з мого ціста?!

Ще гірше було з Юрком. Інколи до пізньої ночі він, вже студент техніки, сидів нахилений над технічними рисунками. На його широкому білому папері, нап’ятому на дошці, виростали проекти будинків, тунелів, доріг. Тонісінько, чистісінько виведені олівцем і вирахувані до подробиць. Хай би тільки така праця залишилася на столі,