Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Джіґа приносить з кухні в зубах щось невеличке. Невже це миша? Та хіба хто годен зловити так швидко мишу? Ні, це смаковитий запашний кусок м’яса. Вже здалеку пахне, що аж слинка тече. Джіґа кладе йоґо поблизу твердині, сідає собі біля нього та миється. Миється дуже дбайливо: лапи, спину, навіть покошлачений хвіст. Роботи є доволі, тим більше, що підчас воєнних дій кожушок побурхався та запорошився. Залога виставляє спершу носи; чотири ніздря нюшать уважно й докладно. Потім з одного кутка появляється голова і двоє ласо усміхнених очей. Рожевий, тонісінький язичок показується з рота й облизує пащу. Ах, як пахне м’ясо! Ах, як хочеться!

Але Джіґа сидить і миє лапкою вуха. Вся її увага на м’ясі. Певно забула за твердиню? Уже з-під мурів виставляються цілі голови, далі половини спини. Очі цікаво стежать за ворогом. Але йому до Трої і зовсім байдуже. Хто не забув би за смачним куском навіть її? Тож: гульк! Усі оборонці вибігають поза мури та кидаються на добичу, Джіґа покидає її та шмиг до твердині! Троя здобута! Джіґа стоїть перед її мурами. Хай тепер хтонебудь поважиться наблизитися: пізнає силу стусанів і гостроту зубів! Не перший це раз хитрощі добувають твердиню.

Юрко аж скаче на радощах та вповні похвалює воєнну тактику наступу. Регочеться до сліз з ласих оборонців, що тепер завели гризню за кусок м’яса. Тягають його в один і другий бік і кожен потрохи з нього скубне. Тепер набирають великого апетиту та біжать шнурком до кухні до мисочки.

Війна покінчена.

Веселі, щасливі котячі дитячі дні! Цілий день ігри. Як не один з одним, чи навіть своїм власним хвостиком, то всім, що шелестить, котиться, біжить. Зранку до вечора веселощі, біганина й радощі. Хата аж гомонить від них.

Добре Джіґінятам біля мами, весело й людям дивитися на котячу сім’ю. Але малеча росте, п’ятеро котів не годен в хаті держати. Тож наближується сумний час: Джіґінятам треба йти на службу. Уже й Джіґа має досить ссання, що зовсім не належить зубатим звіркам. Тож і не турбується, коли одного дня залишається з нею тільки один чорнасик. Три інші йдуть до друзів Стрільчуків, що з радістю приймають таких гарних і живих котиків. Оцей останній призначений для Віриного сестрінка. Він живе на Лемківщині і просив тітку дати йому котенятко. Тож треба чекати аж буде нагода його передати. Так він залишається при мамі. І хоч він уже більшенький і їсть усе, проте таки ссе. Бачить Віра та й каже:

— Такий великий Бицьо щоб ссав? Тобі не стидно?

Від цього й пішла назва котика: Бицьо. Як сказано: мав він їхати на Лемківщину. Та доля судила інакше.

Недільний вечір літнього дня. Сім’я Стрільчуків вертається додому з прогулянки й купання. У всіх усміхнені, загорілі обличчя, у Віри велика китиця квітів. У хаті чекає їх смачна вечеря, певно яка гречана каша з кислим молоком, редьковця з цибулею і сиром, чи що інше. Після прогулянки все смакує прекрасно.

Увійшли до кухні, Віра побачила, що Бицьо лежить на землі біля кухні у якомусь дивному положенні: задні ніжки простягнені так, як це буває у неживих тварин. В його великих зелених очах малюється тривога чи страждання. Як можливо, щоб малий котик так лежав? Віра кличе його, але котик не встає. Підходить до нього і хоче взяти на руки. Та він скрикує з болю. Потім, уже на руках, квилить жалібно і кожен його рух проходить з жалісним плачем.

— Що сталося? Було ж зовсім здорове котеня як ми йшли на прогулянку! Що йому сталося?

— Я не знаю, — відказує Зоська трохи несміливо, — діти від лікаря з другого поверху взяли його бавитись… і… потім я найшла його на подвір’ї, як лежав… і нявчав… я забрала його до хати…

Зоська мала наказ не давати котенят сусідським дітям до забави. Не послухала цього наказу і це коштувало Бицьові страшного нещастя.

Наступного дня Бицьо зволікся якось з лежанки, але задні ніжки тягнув за собою. Вони були поражені і ними він не міг рухати. Кожен крок болів йому дуже і він нявчав жалібно. Зараз же лягав знову. У його веселих досі очах було стільки муки й скарги, що без жалю не можна було в них дивитися.

Бицьо лежав у кутку на шматині й дихав тяжко розкритим ротиком. Його задні ноги були видимо поражені, бо на них він не міг звестися. Всі спроби були для нього дуже болючі і він плакав жалко, як дитина. Привичний ходити до піску він заповзав туди, тягнучи за собою зад і це завдавало йому страшного болю. Пив тільки воду, його великі очі були повні німої скарги й переляку. Віра вирішила нести його на клініку. Вклала його обережно до своєї течки: лежав на дні без опору й наче без знаку життя.

Ждальня. Біла простора кімната, в ній запах ліків. На стільцях сидять люди з хворими домашніми тваринами. Оце пан з песиком. У песика завинена голова: його поранено, лікар зашив рану і тепер хворий приходить до перев’язки. Тут киця: сіренька, мишковата. У неї лапка в гіпсовій шині. Скринька з вугіллям упала їй на лапку й зламала, бідній киці наставили кістку й загіпсували. Тут же велика й дуже чемна киця ангора. Сидить у своєї няні на колінах дуже чемно й спокійно та розглядає розважно інших пацієнтів. У неї на шкірі круглі, наче монети, лисини, що сверблять кицю дуже і поганять її прегарний кожушок.

Білоодягнений лікар просліджує Биця. Лежить він на столі й дихає тяжко.