Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Що діється з Джіґою? Перестала їсти, навіть від м’яса відвертає голову, п’є воду. Може хвора? Може, може! Бо і чого ж у ночі замість спати ходить по кімнатах і шукає чогось? Перестала гратися, ходить і нудьгує. А далі як заведе! її жалісна й сумна пісня полошить ніч. Що не роблять, як не голублять — не помагає. Джіґа наче б нікого не пізнавала, пестощів не зносить і, коли покласти їй на спину руку, відвертається, плює, ще й кусати хоче. Тримається поблизу дверей, поглядає постійно на клямку наче б просила, щоб її пустити. Але не пускають, бо вона ніколи з хати не виходила і пропаде. То ж вийде на ґанок, походить — посумує і вертається назад у хату.

Стара Грабиха слухає Зосьчиної журби й радить: треба для Джіґи пари. Що, такій молодій кицьці?! Ще ж року немає. Та це ж котеня, тільки й знає що іграшки! Може так обійдеться.

Та не обходиться. Джіґа вже не співає, а кричить і не дає нікому спати. Зробилась непорядна, познайомилась вже й з прутом, та й це не помагає. Годі, вже годі!

Тигросмугий, великий ангора Нік приходить до Стрільчуків, чи власне пан Юрчак приносить його під кожухом. З-поза пазухи вистає голова, поширена товстими бородами, великі, круглі, яснозелені очі дивляться спокійно, розважно й ввічливо. На вухах у нього малі китички чорних волосинок як у дикого кота. Нік зістрибує швидко на землю, струшує спиною наче б порядкував довгу, розкішну, піскового кольору шерсть, розмальовану чорними, поперечними смугами. Нюшить. Йде і розглядає хату. Міцні, вправні ноги кладе тихо й гнучко з лінощами пещеного кота, що йому завжди добре жилося. Йде поважно і трохи потяжко і зовсім не боїться в чужій хаті. Довговолосий хвіст гордо піднесений вгору, вуха насторожені чуйно.

— Джіґа, Джіґа! Де ти? Гості маєш!

Джіґа вибігає з сусідньої кімнати і побачивши кота, їжить шерсть та грізно гарчить. У її очах безмежна ненависть. Коли ж він наближується до неї, вона плює йому в вічі і б’є лапкою по пиці. Б’є з усієї сили, усім пересердям. Проте Нік якось не дуже турбується таким привітанням і не зраджується. Сів собі спокійно й вилизується. Потім зовсім не цікавиться кицею, йде собі по хаті розглядаючи нове середовище. Який він пишний, який великий! Проти нього Джіґа така маленька!

Але Джіґа не спускає ока з кота. Якийсь заволока, якийсь драб! До чужої хати! І поводиться наче у себе вдома! Джіґа йде за ним крок у крок і гарчить грізно. Хай посміє, хай поважиться! Хам, нахаба!

Нік іде до кухні, обнюхує ціле Джіґіне господарство, вистрибує на ліжко і пізнає, що там Джіґа досі спала. Джіґа вже на ліжку, кидається йому в вічі, дере, плює і гарчить. Цього Нікові забагато. Одним стрибком наскакує на неї і ловить зубами за карк. Гаркітня, плювання, крик.

Так починається Джіґіне знайомство з котом.

Спокусливі ночі провесняні. Десь здалеку, з-поза міста пахне розмоклим чорноземом. Неспокійна туга тремтить у повітрі.

Джіґу й Ніка спроваджують до однієї кімнати, ставлять їм там харчі й скриньку з піском і залишають їх самих. Часом чути з кімнати гарчання Джіґи і її погрозливу лайку, але ж іншим разом її пронизливий лемент. Бідна мала Джіґа!

Але вкінці стихають між ними воєнні дії. Обоє — тихі, спокійні й примирені. Він лиже їй вушка, вона радо піддається його пестощам. Потім лягають на ліжку одне до одного, голову кожне в інший бік — і засипляють смачно. Як чоловік та жінка. У хаті настає спокій і порядок. Нічок їсть багато м’яса, Джіґа ще якось не дуже горнеться до їжі. Але є спокійна і знову чиста. Мила, маленька Джіґа!

Нічок вертається до хати. Сидить у свого пана за пазухою. Джіґа підбігає і шукає занепокоєна. Де Нік?! Де Нік?! Віра бере її на руки і підносить до Ніка та й каже: — Джіґа, моя маленька, попрощайся з Нічком. Він вертається до своєї панці.

Ще раз Нічок лизнув кицю по лиці і вже за ним закрились двері. Джіґа дивиться великими очима і поволі починає розуміти: покінчилась казка першого кохання. Тепер зачинається життя. Інше як досі, нове життя.

Прийшла справжня весна.

Спершу цвіли підсніжки. Їхній білий цвіт пахнув снігом. Оцим весняним, пухким снігом, що падає великими сніжинками й доторкнувшись теплої вже землі, тане. З нього робляться струмки води, що з радісним журчанням біжать вулицями. Під мурами домів стоять дівчата з кошиками квіток і кличуть:

— Підсніжки, підсніжки, три за десять!

Кожен підходить і купує оці три китички за десять грошів. Несе в хату і тішиться, що вже весна. Бо хоч би ще були сніги й морози, швидко й безумовно буде весна. Інакше не цвіли б підсніжки. Вони найкраще знають коли починається весна.

Потім приходять проліски, ряст і вовче лико, що нагадує трохи бузок і пахне гірко-солодко. От тоді вже весна. Тепла, усміхнена, зеленню молодою вкрита, сонцем розмальована, синявою закосичена.

Потім проходять теплі травневі дні і цвіте бузок та пропукаються перші пуп’янки троянд. На площах і вулицях стрункі ясені пускають соковите ясне листячко, каштани розправляють грубі згортки свого листя та повернувши долонями вверх гріють їх на сонці. Біжучи до праці міщанин вдихує хвилинку-другу ніжні, весняні пахощі та радіє. Так мало він зазнає з природи і її завжди чарівних змін. Весна так здалеку до нього підходить, десь з