Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

стала поростати і ще заки стали вилазити з скриньки, вже були ангорами, тобто мали довгу пухнату шерсть. Навіть хвостик зачинав набирати волосків. Зачинали гратись, перевертаючись незручно, як вареники, і копаючи лапками. Швидко зачали ставати на дві лапки і заглядати через берег скриньки. Діялось це частіше тоді, коли мами не було в хаті, тобто в скриньці. Бо в міру, як діти підростали, Джіґа щораз частіше виходила з хати і залишала їх самих. Може тому, що були дуже пажерливі і своїми гострими пазурцями й зубами завдавали їй болю. А може тому, щоб привчати їх до самостійного життя. Бож голод примушує кожну тваринну малечу до самостійного життя, каже їй побороти страх і вилізти перший раз з лігва. Може разом з тим потреба руху, питома всім молодим. Джіґа ходила собі по кухні, вибігала вже до кімнати, навіть починала гратись з Зоською при прибиранні. Вона була ще така молода, ще навіть року не мала!

Настав вкінці день, що малі одне по однім повилазили зі скриньки. Бачили ви як це діється, правда? Скільки то зусиль, скільки то спроб! Стає на задні лапки, передніми посягає за беріжок і старається на них піднестись угору, помагаючи собі задніми. Але лапки ще надто слабі, вони не витримують тяжкого валочка, і він паде горілиць назад у скриньку. Карабкається, борсається і вкінці знову паде на спину. Та не зражується невдачею і зараз же пробує знову й знову. Аж докіль остання спроба не вдасться і він не викарабкається на беріжок скриньки. Униз дуже просто: не треба злазити — падає як вареник у воду. При оцих спробах Джіґа стоїть біля хати та кличе ніжно й м’яко: Мр, мр, мр!

Мамин поклик додає відваги й певности. Тож одне за одним таким способом видобувається зі скриньки. Оце лежить на землі. Мама підбігає, обнюхує й вилизує: но, но, нічого страшного не сталося! Але тепер ми вже на землі, ми вже починаємо жити.

Які милі, які незручні перші кроки малечі! Кожної, чи то людська, чи теж собача чи котяча. От джігінята: широко розкладені лапки ковзаються по підлозі та роз’їздяться на боки, а дитина падає й квилить. Не тому наче б боліло, а тому що страшно й досадно і загалом ми такі маленькі й безпомічні, ми котенята.

Що це? Щось біле й пахне приємно. Чим воно пахне? Чи не маминим молоком?! Це й справді мисочка з молочком. А його скільки? Ціле море! Котенятка влазять у мисочку, спершу передніми лапками, потім задніми. Мисочка похилюється, молоко виливається на землю. Носик, ротик, хвостик, лапки — все це в молоці. Мале облизується смачно та пробує хлептати. Але добре! Мама вилизує тепер малих зовсім забацьканих молоком. Потім по черзі бере кожне в зуби як велику мишу і двигає. Вона знає, що таку малечу найкраще самій занести в хату. Бідне, маленьке! Мама тримає його цупко за шкіру на карку, бідненьке ж прижмурило очка й піддалось без опору маминим зубам. Хвостик звисає на землю і волочиться разом із задніми ніжками. Уже біля скриньки. Джіґа кладе мале на землю і поправляє його положення: треба ж перестрибнути понад берег. Наважується, підбивається задніми ногами і вже у скриньці. Так відбуто перший вихід з хати. Та такий спосіб повороту до хати теж швидко кінчиться. Он вже діти вміють самі вилазити зі скриньки і самі до неї залазити. Ах, як швидко росте й кріпшає малеча!

Як радісно дивитися як з малого, безпомічного сотворіння робиться щодень краще, щодень міцніше дитятко!

Розділ VІ
Малі змагуни

Джіґінята швидко росли й розвивалися. Оце як качаються по землі, торгають одне одного за шкіру і штовхають лапками. А лапок тих скільки! Тигрик зачатував на чорного. Засів за скринькою, а як тільки чорнасик наблизиться, тоді: гиць! Оба перевертаються й карбульцяють по землі. Йдуть у рух усі лапки і любі рожеві ротики та дрібонькі, але гострі молочні зубки.

Мама вчить дітей порядку. Одна з перших її походок з ними — це до скриньки з піском. Понюхали й зрозуміли: це вихідничок. Уже тепер знають, що в хаті такого не вільно робити. Отож вистрибують зі скриньки й біжать до піску. І скільки тут буває забави, скільки радощів! Он два чорнасики боряться за вступ до вихідничка: один станув на піску і б’є лапою другого, що старається теж туди дістатись. Б’є кріпко, не жалує. Але братчик теж не дурень і не нездара. Наступає раз збоку, то знову спереду і зубами! Вкінці вдається йому вистрибнути на пісок і тоді оба кидаються один на одного і беруться за плечі станувши наперед стовпчиком. Як два боксери вони змагаються і падають на арену в розпалі змагу.

Юрко стоїть збоку й тішиться. Він заохочує обох боксерів, вигукуючи:

— Так його, так його! Не дайся! Не пусти! Зубами, зубами! Збоку, збоку! Бери, бери! Так! Вже лежить! Дай йому порядного прочухана, хай пам’ятає!

Котенята наче б зрозуміли викрики публіки: запалюються до боротьби, змагання стають щораз завзятіші: уже надбігають два інших і тепер заводиться радісна метушня. Качаються по піску, одне одного стягає з нього на землю і виштовхує його зі скриньки, щоб зараз же й самому мусіти ганебно покинути поле бою. Не втерпить Джіґа: стрибає між дітей і лапами та зубами роздає стусани. Тут уже Юркові справжня радість і сміх і він вирішує, що, як звичайно, перемагає дружина «чорних». Але Віра вважає, що це незаконно, бо такий старий змагун як Джіґа не повинен вмішуватися до змагань доросту. Та програна нікого не ганьбить і всі задоволені. Після змагань на арені залишається мокре місце і денеде купка, дбайливо припорпана піском. Кінець діло хвалить.

Тепер уже діти в скриньці тільки на ніч. Цілий день вони граються і бігають по хаті. Вони споживають не лиш молоко, але й картоплю, хліб і юшку. Проте ссати і тепер їм дуже смакує. Немає, справді,