Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Довгі й тяжкі дні тягнулися тижнями. Віра робить котикові іньєкції і дає заживати ліки. Як це робиться? Не треба тварині відчиняти рота, вистане відхилити губи й у кишеньку між лицем і зубами влити лік. Це заставить хворого ковтнути його. Але поправи якось не видно. Котик далі лежить і гарячкує і ноги в нього поражені. Може тільки кишки зачали краще працювати. Хворого ніхто не потрапить доторкнути не завдаючи йому великого болю. Тільки Віра вміє його обережно взяти і покласти собі на коліна. Лежить тоді поперек колін і Віра дуже легенько гладить його, що діє заспокійливо, бо бідний котик муркає навіть і часом пробує гратися: зловить пальця. Це ж котеня і воно хотіло б гратися. Так теж думає і його мати. Джіґа є далі прудка і весела і їй хочеться гратися з синком, старається отже лапкою чи зубами спонукати його до забави. Та він скрикує жалісно й не підводиться з землі. Тож Джіґа покидає його і йде собі гратися чимнебудь, ловити мух або чатувати на горобців.

Зате Віра з любов'ю й журбою піклується котиком. Її ніжні пестощі є для нього ліком та зі страхом дивиться на кожного, що простягає до нього руку. Він боїться кожного необережного й грубого дотику. Його великі темно-зелені очі горять тоді яскраво-смарагдовим вогнем, що його розпалює гарячка й мука.

Все ж котик зачинає їсти. Сире дрібно покраяне м’ясо. В ньому скріпляючі життєдайні вартості. І п’є воду.

Всі, що бачать Вірине піклування хворим, радять їй вкоротити його муки, завдавши йому отрути. Бо і так з нього нічого не буде. Та Віра знає, що завданням лікаря лікувати хворого, хто б він не був: людина чи тварина. Тож і говорить до хворого:

— Не бояль бідний котицок. Панця не зробить ніцого злого маленькому, хворенькому звіроцкові.

Але після початкової поправи стан хворого раптом погіршується. У нього появляються приступи корчів. Нагло, найчастіше в сні тіло його спружиться, опісля ж його підкидають корчі, він є непритомний і з рота йому появляється піна. Справжні епілептичні приступи. Таких є два-три на день, гарячка підвищується, котик тратить свідомість, не пізнає вже навіть Віри. Всеж вона не кидає боротьби.

Бицьо знову лежить на столі в лікаря. Це старий пан, сивий, з добрячим виразом у розумних очах. Він має свою клініку. Лікар оглядає хворого дбайливо й ніжно. Бицьо дихає швидко розкритим ротом, у його очах вираз безмежної муки. Лікар слухає уважно Віриних даних про початок хвороби. Потім вливає хворому ложечку молока до рота. Котик ковтає.

Но, но, відваги! Будуть з нього ще люди. Найправдоподібніше має він зламану спину. Але коли живе досі, то може житиме.

Дає картку на клініку до рентгена.

І знову котик лежить на столі. Він лежить тихо з простертими задніми ногами, майже несвідомий. Знімок показує, що є перелім спини. Але лікар каже, що від цього коти гинуть зараз же, або в перших днях, а коли Бицьо живе досі, то мабуть житиме.

Потім йдуть місяці лікування. Тран на те, щоб кістки зросталися, солений бром проти нервових корчів, іньєкції.

Приступи корчів трапляються щораз рідше. Хворий підводиться на ноги. Вони за час хвороби вигнулися й згрубіли в кістках. Це кривуха. Гарячка зникає. Повертається охота до їжі. Але Бицьо їсть тільки м’ясо і п’є воду. Старий лікар казав, що це найкраща їжа для нього і щоб його не примушувати їсти інші харчі.

П’ять… шість місяців. Бицьо ходить. Ще трохи незручно і поперек спини має вгнуте місце. Рік упливе заки він ходитиме як кожен кіт і навіть стрибати на невисокі місця.

На високі, як це робила його мати, він ніколи не зможе.

Підчас хвороби Биця Джіґа відходить від Стрільчуків. Вона здорова, ловка, молода. Її жвавість дошкульна Бицьові. Тож Віра віддає її знайомим, що мають дімок з городом. Там Джідзі буде значно веселіше, буде й товариство, будуть лови. Прекрасні лови на мишей, бо це її головне завдання, ну і, коли люди не помітять, теж на пташок. Та це вже первородний гріх кожного кота і Джіґа не відстала ні трохи від інших своїх родичів.

Бицьо залишається назавжди з своєю панею. Його хвороба, її догляд зав'язують між ними велику приязнь чи й любов.

Місто оживало.

Часто вранці порожні ще трамваї роз'їздили по рейках на свої станції. Один з них підстрибував під самим вікном Віриної кімнати скрегочучи на перехресті. Це зривало й так чуйний Вірин сон. Згодом з Стрийської вулиці починали їхати вози. Вони котилися швидко, коні вистукували копитами, колеса гомоніли по кістках бруку. Зараз же до цієї річки впадала друга з Яблонівської, третя з Пелчинської. Авта, гомін сирен, дзвінки трамваїв, стукіт копит і розгін коліс усе зливалося в бурхливу музику дня. Він вганявся повним розбігом на вулиці, що прокинулись під раннім сонцем і позіхали рядами вікон.

Віра надслухувала. В хаті скрипнули двері, потім почулися Зосьчині кроки. Віра чула як під її дверима Бицьо тонісінько нявчав. Інколи так, як мале щенятко. Він просився до неї. Після того Зоська відчинювала двері до її кімнати і вже по дорозі говорила:

— Спішишся до панці? Біжи, біжи, бо панця швидко встане й піде і Бицьо не натішиться нею.

Але Бицьо йшов наперед неї, вуха насторч, очі повні радости; пухнатий, розкішний хвіст високо піднятий вгору, довгі волоски його хвилювали при ході й маяли в повітрі.