Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Ну, гаразд. Запроси кого-небудь для Флер. Треба, щоб вона розважилась. На суботу її запросили в гості Вел Дарті та його дружина. Мені це не подобається.

— Чому?

Оскільки справжньої причини не можна було пояснити, не заглиблюючись у родинну історію, то Сомс відповів просто:

— Посиділа б краще вдома. Ми й так її мало бачимо.

— А мені подобається маленька місіс Вел: вона лагідна й розумна.

— Я нічого про неї не знаю, окрім... О, це щось нове!

Сомс підняв із ліжка витвір кравецького мистецтва.

Аннет взяла сукню з його рук.

— Застебни мені на спині.

Сомс почав застібати. Глянувши через її плече в дзеркало, він вловив вираз її обличчя, ледь глузливий, ледь насмішкуватий, що наче промовляв: «Дякую! Ви ніколи не навчитеся цього!» Таки справді не навчиться: він, хвалити бога, не француз! Сомс насилу застебнув останній гаплик і, кинувши дружині: «Надто глибокий викот»,— рушив до дверей, щоб якнайшвидше забратися звідси й піти до Флер.

Аннет завмерла з пушком у руці й раптом різко мовила:

— Que tu es grossier! [69]

Він пам'ятав цей вираз — і недарма. Почувши його від дружини вперше, він подумав, що це означає: «Ти — бакалійник!» [70] і не знав, радіти йому чи ні, коли довідався про його значення. Тепер ці слова образили його, бо він зовсім не вважав себе таким. Якщо вже він грубий, то як назвати того чоловіка в сусідньому номері, у якого так огидно булькало в горлі, коли він прополіскував його сьогодні вранці; або тих людей у вітальні готелю, які вважають за ознаку вихованості розмовляти тільки на повен голос, наче хочуть, щоб усі знали про їхні справи,— пустоголові крикуни! Він грубий, бо сказав про отой викот! Але так воно і є! Він мовчки вийшов.

У вітальні він одразу побачив Флер на тому самому місці, де залишив її. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, й поволі погойдувала сірим черевичком — певна ознака, що дівчина замріялась. Це було видно і по її очах — вони часом ніби линуть у далину. А за мить вона оживе й почне гасати, як мавпочка. А скільки вона знає, яка вона самовпевнена, хоч їй немає ще й дев'ятнадцяти. Як тепер кажуть — дівчисько! Цим бридким словом називають вертихвісток, що тільки й знають пищати, верещати та виставляти напоказ свої ноги! Найгірші з них — це справжня мара, найкращі — напудрені янголята! Але Флер не вертихвістка, не якесь розбещене, невиховане дівчисько. Проте вона страшенно норовлива, життєрадісна і, здається, сповнена рішучості тішитися життям. Тішитися! Це слово не викликало у Сомса пуританського жаху; воно викликало жах, який відповідав його темпераментові. Він завжди боявся тішитися сьогодні з остраху, що не зможе тішитися так завтра. І його жахала свідомість того, що дочка позбавлена такого почуття міри. Про це свідчило навіть те, як вона сидить у кріслі, поринувши в мрії. Він сам ніколи не поринав у мрії — яка з них користь!— і звідки воно у Флер? Принаймні не від Аннет! Хоча давно, коли він ще залицявся до неї, вона була схожа на квітку. Тепер уже не схожа!

Флер підвелася з крісла, швидко, поривчасто, і сіла за письмовий стіл. Схопивши перо й папір, вона почала писати так ретельно, наче могла перевести дух лише тоді, коли допише листа. Раптом вона побачила батька. Вигляд глибокої зосередженості одразу зник, вона усміхнулася, послала йому рукою поцілунок, зробила милу гримасу, наче їй було трохи ніяково й трохи нудно.

Ох же й хитра — справді fine!

III. У РОБІН-ГІЛІ

Той день, коли його синові сповнилося дев'ятнадцять років, Джоліон Форсайт провів у Робін-Гілі, спокійно роблячи своє діло. Тепер він усе робив спокійно, бо його серце було в поганому стані, а йому, як і всім Форсайтам, думка про смерть була огидна. Він і сам ще не знав, наскільки вона йому огидна, аж поки одного чудового дня, два роки тому, не звернувся до свого лікаря з приводу деяких тривожних симптомів, і той йому заявив:

— Будь-якої хвилини, від найменшого напруження.

Джоліон вислухав цей присуд з посмішкою — природна реакція Форсайта на неприємну істину. Але з посиленням симптомів у поїзді дорогою додому він повністю збагнув Серйозність вироку, що тяжів над ним. Залишити Айріні, сина, свій дім, свою роботу, хоч він майже й не працює! Залишити їх задля невідомого мороку, для незбагненного стану, для небуття, куди не долине ні шелест вітру в листі над його могилою, ні запах землі і трав. Такого небуття, що він, хоч як намагався, ніколи не міг збагнути його,— завжди лишалася надія на зустріч із тими, кого він любив. Уявити собі це — значило пережити сильний душевний струс. Ще не доїхавши додому того дня, він вирішив нічого не казати Айріні. Йому доведеться поводитися страшенно обережно, бо найменша дрібниця зрадить його, і тоді Айріні страждатиме майже так само, як і він. Лікар визнав його здоровим у всіх інших відношеннях, і сімдесят років — це ще не старість: він ще довго проживе, якщо зможе!

Така поведінка, якої він дотримувався ось уже майже два роки, повністю розвиває найтонші риси вдачі. Нездатний до необміркованих вчинків, окрім хіба тих випадків, коли його охоплювало нервове збудження, Джоліон тепер став втіленням самовладання. Сумовита покірність, властива старим людям, яким небезпечно напружуватися, приховувалася усмішкою, що не зникала навіть тоді, коли він залишався на самоті. Він без кінця вигадував усілякі способи, щоб приховати свою вимушену бездіяльність.

Посміюючись із себе, він вдавав, що йому подобається жити простим життям: відмовився