Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
— Він встає з ліжка?
— Звичайно, встає, сер. Щоранку він прогулюється між ліжком і вікном, хоч і не наважується вийти з кімнати. І настрій у нього добрий: щодня уважно переглядає свій заповіт. Це його найбільше тішить.
— Я хочу, Смізер, побачити його, якщо можна. Адже, можливо, він схоче сказати мені що-небудь.
Смізер зашарілася від корсета по саме волосся.
— Оце-то справжня подія!— сказала вона.— Може, я поводжу вас по будинку, сер, а куховарку тим часом пошлю до містера Тімоті повідомити про ваш прихід?
— Ні, сходіть уже ви,— промовив Сомс.— А я походжу сам.
Перед чужою людиною не годиться виявляти свої почуття, а Сомс знав, що він розчулиться, коли блукатиме по кімнатах, де все навіюватиме спогади про минуле. Коли Смізер, схвильовано поскрипуючи своїм корсетом, пішла нагору, Сомс пройшов у їдальню і понюхав повітря. На його думку, пахло не мишами, а трухлявим деревом, і він уважно оглянув панелі. Беручи до уваги вік Тімоті, він мав сумнів, чи варто їх фарбувати наново. Ця кімната завжди вважалася найсучаснішою в домі, й губи й ніздрі Сомса ледь скривилися в кволій посмішці. Стіни над дубовими панелями були пофарбовані в соковито-зелений колір; важка металева люстра звисала на ланцюгу зі стелі, розділеної на квадрати імітацією сволоків. На стінах картини, що їх придбав Тімоті за дешеву ціну у Джобсона шістдесят років тому: три натюрморти Снайдера, два трохи підфарбовані малюнки — на одному хлопчик, на другому дівчинка — чарівні, позначені ініціалами «Дж. Р.»,— Тімоті тішився, що це може бути Джошуа Рейнольдс, але Сомс, якому ці малюнки дуже сподобались, з'ясував, що це якийсь Джон Робінсон; і сумнівний Морленд: коваль підковує білого коня. Вишневі плюшеві портьєри, десять почорнілих стільців червоного дерева з високими спинками й вишневими плюшевими сидіннями, турецький килим і обідній стіл червоного дерева, завеликий як на таку маленьку кімнату,— ось їдальня, яка не змінилася ні душею, ні тілом, відколи Сомс пам'ятав її з чотирирічного віку. Він придивився до двох малюнків і подумав: «Я куплю їх на розпродажу».
З їдальні він пройшов у кабінет Тімоті. Йому, здається, ще не доводилося тут бувати. Від підлоги до стелі стіни були заставлені книжковими полицями, і Сомс почав зацікавлено розглядати їх. Одна стіна була, очевидно, присвячена повчальним книжкам, виданням яких Тімоті займався два покоління тому,— деяких книжок стояло по двадцять примірників. Сомс здригався, читаючи їхні назви. На середній стіні вишикувалися ті самі книжки, що й у бібліотеці батька на Парк-лейн, і він зробив висновок, що одного дня Джеймс і його молодший брат пішли удвох і придбали однакові бібліотечки. До третьої стіни Сомс підступив з особливою цікавістю. Ось де можна побачити смаки Тімоті. Так і є. Замість книжок — фальшиві корінці. Четверту стіну займало широке вікно з важкими гардинами. А навпроти стояло велике крісло з прилаштованим пюпітром червоного дерева, на якому, ніби чекаючи Тімоті, лежав номер «Таймса» за шосте липня 1914 року — той день, коли він уперше не зійшов униз, наче передчуваючи близьку війну. В кутку стояв великий глобус країн земних, де так і не побував Тімоті, глибоко переконаний в нереальності всього, крім Англії, і неспроможний подолати страху перед морем, який укорінився у нього після того, як однієї неділі 1836 року, відпочиваючи в Брайтоні, він разом із Джулі, Гестер, Свізіном та Гетті Чесмен виїхав на морську прогулянку і його занудило; а все це через Свізіна, який завжди щось вигадував і якого, хвалити бога, теж занудило. Сомс знав той випадок у всіх подробицях, бо чув про нього не менше як по півсотні разів від кожного з них. Він підійшов до глобуса й крутнув його; глобус тонко заскрипів і повернувся на дюйм, і Сомс побачив довгоногого павука, що здох під сорок четвертою паралеллю.
«Мавзолей!»—подумав Сомс.— Джордж правду казав!» І він вийшов і рушив угору сходами. На першій площадці він зупинився перед заскленою шафкою з опудалами колібрі, якими він так захоплювався в дитинстві. Вони здавалися точнісінько такими, як і колись, висячи на дротинках над пампасною травою. Якщо шафку відчинити, пташки не те що не випурхнуть, а навпаки — все це враз розпадеться. Ні, не варто навіть виставляти їх на розпродаж! І раптом йому згадалося, як тітонька Енн — люба, стара тітонька Енн — тримала його за руку перед цією шафкою і казала: «Дивися, Сомі, які вони гарненькі й барвисті, ці милі, малесенькі щебетушечки!» Сомс пригадав і власну відповідь: «Вони не щебечуть, тітонько». Йому, мабуть, було років шість, і на ньому був чорний оксамитовий костюмчик із блакитним комірцем — він добре пам'ятав той костюмчик! Тітонька Енн з її кучериками, з добрими, тоненькими, як павучі лапки, руками, з поважною старечою усмішкою, орлиним носом — гарна стара леді! Він пішов вище, до вітальні. Обабіч дверей висіли мініатюри. Що-що, а їх він купить неодмінно! Вони зображали його чотирьох тіток, дядечка Свізіна в юності й дядечка Ніколаса в дитинстві. Їх намалювала одна молода леді, друг родини, 1830 року, коли мініатюри вважалися неодмінним світським атрибутом і зберігалися довго, бо їх малювали на слоновій кості. Не раз він чув схвальні відгуки про ту молоду леді: «Дуже талановита, мій хлопчику; вона була закохана в Свізіна, але невдовзі захворіла на сухоти й померла: достоту як Кітс — ми всі так казали».
Ось вони! Енн, Джулі, Гестер і Сюзен — ще маленька дівчинка; Свізін, блакитноокий, рожевощокий юнак, золотаві кучері, біла жилетка — як живий; і Ніколас, немов купідон, що закотив очі до неба. І справді, коли подумати, дядечко Нік завжди був такий — дивовижна людина до кінця своїх днів. Так, у молодої леді таки був хист, і мініатюра має свою особливу привабу, вона ніби тихе плесо, відгороджене від бурхливої течії мінливої естетичної моди. Сомс відчинив двері вітальні. В кімнаті було прибрано, меблі стояли без чохлів, завіси на вікнах були розсунуті; здавалося, тітоньки й досі мешкають тут у терпеливому чеканні. І йому спало на думку, коли Тімоті помре, чому б не здійснити свого задуму? Адже це майже обов'язок: зберегти
