Консуело - Жорж Санд
— Бог! Так, Бог! Воля Божа! Ось де таємниця, Консуело! Хто може осягти його наміри щодо нас? Хіба вклав би він у нас із колиски потребу, непереборний потяг до певного мистецтва, якби забороняв нам служити тому, до чого ми покликані? Чому з дитинства не любив я гратися зі своїми однолітками? Чому, як тільки був полишений на самого себе, я почав займатися музикою з такою пристрастю, що ніщо не могло мене відірвати від неї, з такою посидючістю, яка вбила б іншу дитину мого віку? Відпочинок мене стомлював, праця вливала у мене життєві сили. Те ж було і з тобою, Консуело. Ти мені сто разів говорила про це; коли одне з нас передавало іншому історію свого життя, здавалося, що воно чує розповідь про себе самого. Повір, в усьому рука Божа, і всяка здібність, усяке покликання до чого-небудь є воля Господа, навіть якщо нам неясна його мета. Ти народилась артисткою, значить так і має бути; хто перешкодить тобі — уб'є тебе або зробить життя твоє гіршим від смерті.
— Ах, Беппо! — вигукнула Консуело, збентежена й майже розгублена. — Я знаю, що б ти зробив, якби ти був дійсно моїм другом!
— Що ж я мав би зробити, дорога Консуело? Хіба моє життя не належить тобі?
— Ти мусив би вбити мене завтра ж, як тільки опуститься завіса, і я вперше і востаннє у своєму житті виявлю себе щирою й натхненною артисткою!
— Ах! Я зволів би вбити твого графа Альберта або себе, — зі смутною посмішкою мовив Йосиф.
У цю хвилину Консуело підвела очі на лаштунки, що стояли перед нею, й оглянула їх заклопотано-сумним поглядом. Нутрощі театру вдень настільки не схожі на ті, якими вони здаються здалеку при вечірньому освітленні, що той, хто не бачив їх, навіть не може собі цього уявити. Немає нічого сумнішого, похмурішого й страшнішого, аніж ця порожня зала, занурена в морок і тишу. Якби з'явилася в одній із театральних лож, закритих, немов могили, яка-небудь людська фігура, вона здалася б примарою, і найбезстрашніший актор позадкував би від жаху. Слабке, тьмяне світло, що падає зверху зі слухових вікон у глибині сцени, косо стелиться по риштуваннях, сіруватому лахміттю, курних підмостках. На самій сцені погляд, позбавлений перспективи, не може звикнути до тісноти приміщення, де має діяти стільки людей, зображуючи величні рухи, палкі пристрасті, масові збіговиська, неприборкані пориви; такими вони будуть здаватися глядачам, а насправді вони завчені, чітко розмірені, щоб не заплутатися, не наткнутися на декорації. Але якщо сцена здається маленькою й жалюгідною, то, навпаки, висота приміщення, відведеного для стількох декорацій і машин, здається величезною, особливо коли сцена звільнена від усіх цих полотен, які зображують хмари, архітектурні карнизи або зелене гілля, що приховують від глядача справжню висоту приміщення. Ця висота, дійсно нерозмірна, містить у собі щось суворе, і якщо, потрапивши на сцену, нам здається, що ми в темниці, то, дивлячись угору, можна подумати, що ми опинилися в готичному храмі, але в храмі зруйнованому або недобудованому — таке все там тьмяне, безформне, химерне, недоладне… Сходи, необхідні робітникам, висять без усякої симетрії, переплітаючись із примхи випадку й простягаючись без видимої причини до інших сходів, яких не помітиш серед усякого безбарвного мотлоху. Купи дощок, невідомого призначення декорації, що з вивороту здаються безглуздо розмальованими, мотузки, звиті як ієрогліфи, уламки, яким назви не підбереш, блоки й колеса, немовби призначені для якихось невідомих катувань, — усе, разом узяте, нагадує сни, які сняться перед пробудженням, коли бачиш якісь недоладності й робиш марні зусилля зрозуміти, де перебуваєш. Усе туманне, усе розпливчасте, усе, здається, готове розсипатися. Людина спокійно працює на балках, а здається, що вона зависла на павутині. Її можна прийняти й за моряка, що видирається по снастях корабля, і за гігантського пацюка, що підточує й гризе прогнилі зруби. Чутні слова, що доносяться невідомо звідки. Вони вимовляються за вісімдесят футів над вами, і надзвичайно звучна луна, що притаїлася в усіх кутках цього фантастичного купола, доносить їх до вашого вуха чітко або неясно, дивлячись, як ви зробите крок, уперед чи вбік, од чого змінюються акустичні умови.
Жахливий шум, за яким слідує тривалий свист, раптово потрясає підмостки. Що це? Падають зводи? Тріщить і обвалюється тендітний балкон, ховаючи під своїми уламками бідолашних робітників? Ні, це чхнув пожежник або кішка кинулася в погоню за здобиччю через прірви цього висячого лабіринту. Поки ви не звикли до всіх цих предметів і до всіх цих шумів, вам страшно: ви не знаєте, у чому справа, не знаєте, проти яких неймовірних примар вам слід озброїтися самовладанням. Ви нічого не розумієте, а те, чого не можна розпізнати оком або свідомістю, те, що невиразне й невідоме, доводить до сум'яття логіку почуттів. Потрапивши вперше у такий хаос, ви не знаєте, що й гадати, і скоріш за все очікуєте, що ось перед вами почнеться якийсь божевільний шабаш у таємничій лабораторії алхіміка.[284]
Погляд Консуело неуважливо блукав дивним приміщенням, і вперше в цьому безладді вона виявила поезію. В обох кінцях проходу, утвореного задніми декораціями, містилися глибокі чорні лаштунки, де від часу до часу, немов тіні, прослизали якісь людські постаті. Раптом вона побачила, що одна із цих постатей зупинилася, немовби в очікуванні, і, як їй здалося, поманила її.
— Це Порпора? — запитала вона Йосифа.
— Hi, — відповів той, — це, напевно, хто-небудь прийшов попередити тебе, що починають репетирувати третій акт.
Консуело додала кроку, прямуючи до людини, чиє обличчя вона не могла розгледіти, тому що вона відступила до стіни. Але коли дівчина була в трьох кроках від людини й збиралася було звернутися до неї із запитанням, та швидко прослизнула повз сусідні лаштунки в глиб сцени, за задні декорації.
— Хтось, очевидно, стежив за нами, — сказав Йосиф.
— І, очевидно, втік, — додала Консуело, вражена поспішністю, з якою ця людина зникла. — Не знаю чому, але він злякав мене.
Консуело повернулася на сцену й
