Консуело - Жорж Санд
— Що з тобою? — запитав Йосиф, подаючи їй накидку. — Ти наткнулася на яку-небудь декорацію? Забилась?
— Ні, — відповіла вона, — я бачила графа Альберта.
— Графа Альберта? Тут? Ти в цьому впевнена? Чи можливо?
— Це можливо! Це безсумнівно! — вигукнула Консуело, тягнучи його за собою.
І вона оглянула всі лаштунки, оббігши їх і не пропустивши жодного куточка. Йосиф допомагав їй у пошуках, упевнений, одначе, що вона помилилась. А в цей час Порпора з нетерпінням кликав її, щоб відвезти додому. Консуело не знайшла нікого, хто хоч скільки-небудь нагадував би Альберта. Коли ж, вийшовши нарешті з театру зі своїм учителем, вона побачила всіх, хто одночасно з нею був на сцені, то помітила кілька плащів, досить схожих на той, який вразив ії.
— Все одно, — пошепки сказала вона Йосифу, що вказав їй на це, — я його бачила, він був тут.
— Просто в тебе була галюцинація, — заперечив Йосиф. — Якби то насправді був граф Альберт, він заговорив би з тобою, а ти запевняєш, що цей чоловік двічі тікав при твоєму наближенні.
— Я не говорю, що це дійсно він, але я його бачила, й тепер думаю, як ти, — то було видіння. Мабуть, із ним трапилося яке-небудь нещастя. О! Як би мені хотілося зараз же виїхати, втекти до Чехії! Я впевнена, що він у небезпеці, він кличе мене, він чекає на мене!
— Бачу, бідолашна моя Консуело, що, крім усього іншого, він іще нагородив тебе своїм божевіллям. Твій збуджений стан під час репетиції, коли ти співала, схилив тебе до таких видінь. Отямся, благаю тебе, і будь упевнена: якщо граф Альберт у Відні, він іще сьогодні, живісінький, прибіжить до тебе.
Ця надія підбадьорила Консуело. Вона прискорила крок, тягнучи за собою Беппо й залишивши позаду старого Порпору; маестро цього разу був навіть задоволений, що вона забула про нього й зайнялася розмовою з юнаком. Але Консуело так само мало думала про Йосифа, як і про маестро. Вона бігла, вся засапавшись, дісталася будинку, негайно ж піднялася до своєї кімнати й нікого не знайшла. Йосиф поцікавивсь у прислуги, чи не запитував хто Консуело за її відсутності. Але нікого не було й ніхто не прийшов: Консуело даремно прождала цілий день. Увечері й до самої пізньої ночі вона розглядала всіх запізнілих перехожих, які з'являлися на вулиці. Їй усе здавалося, що хтось прямує до її будинку і зупиняється біля дверей. Але всі проходили мимо — один виспівуючи, інший по-старечому кашляючи — і губилися в мороці.
Консуело лягла спати, переконана в тому, що їй просто привиділося. Наступного ранку, коли дивна мана розвіялася, вона зізналася Йосифу, що по суті не розгледіла жодної риси обличчя людини, про яку йшлося. Загальне враження від фігури, покрій плаща й манера його носити, блідість, чорнота на підборідді — це могло бути й борідкою й тінню, що падала від капелюха, згущеною через дивне освітлення театру, — усе це смутно нагадувало Альберта і до того вразило уяву Консуело, що вона переконала себе, начебто бачила молодого графа.
— Якби чоловік, якого ти мені не раз описувала, опинився в театрі, — сказав Йосиф, — його недбалий одяг, довга борода, чорне волосся не могли б не привернути загальної уваги. А я всіх розпитував, не виключаючи і швейцарів театру, які не пропускають за лаштунки жодної людини, не відомої їм особисто або такої, що не має дозволу на це. Але ніхто того вечора не бачив за лаштунками нікого стороннього.
— Ну, тоді мені, мабуть, здалось. Я була схвильована, в нестямі, думала про Альберта і ясно собі його уявляла. Хтось показався переді мною, і я уявила, начебто це Альберт. Невже моя голова так ослабла? Безсумнівно, крик вирвався в мене з глибини серця, і зі мною сталося щось досить незвичайне й незрозуміле.
— Забудь про це, — порадив Йосиф, — не стомлюй себе порожніми мріями. Повторюй свою роль і думай про сьогоднішній вечір.
Розділ 96
Удень Консуело побачила зі своїх вікон досить незвичайну групу людей, які прямували до площі. То були кремезні, здоровенні, засмаглі люди, з довгими вусами, з голими ногами, взутими в подобу античних котурн із перехресними ременями, у гостроверхих шапках, із чотирма пістолетами за поясом, з оголеними руками й шиєю, з довгим албанським карабіном у руках; на них були накинуті широкі червоні плащі.
— Це що, маскарад? — запитала Консуело каноніка, що зайшов її провідати. — Але ж у нас не карнавал, наскільки мені відомо.
— Придивіться до них гарненько, — відповів канонік, — бо нам з вами не скоро доведеться побачити їх знову, якщо Богові буде завгодно продовжити царювання Марїї-Терезїї. Погляньте, з якою цікавістю, хоча й не без домішки відрази та страху, розглядає їх народ. Відень бачив, як вони стікалися сюди в тяжкі й сумні для нього дні, і тоді він зустрічав їх радісніше, ніж сьогодні; тепер він збентежений і присоромлений тим, що завдячує їм своїм порятунком.
— Чи це не ті словенські розбійники, про яких мені так багато розповідали в Чехії, де вони накоїли стільки лиха? — запитала Консуело.
— Авжеж вони, — відповів канонік, — це залишки тих полчищ рабів і кроатських розбійників[285], яких знаменитий барон Франц фон Тренк[286], двоюрідний брат вашого друга, барона Фрідріха фон Тренка, звільнив, або, скоріше, поневолив із неймовірною сміливістю і спритністю, щоб створити з них регулярне військо Марїї-Терезїї. Дивіться, ось він, цей герой, який наводить жах, цей Тренк — Обпалена Паща, як прозвали його наші солдати, знаменитий партизан, найхитріший, найзаповзятливіший, найнеобхідніший у сумні роки війни, найбільший хвалько та найбільший хижак свого століття, — але в той же час найсміливіший, найдужчий, найенергійніший, казково відважний чоловік новітніх часів! Це він, Тренк-пандур, дикий пастир кровожерливої зграї голодних вовків.
Франц фон Тренк, майже шести футів зросту, був іще вищий, ніж його прусський кузен. Яскраво-червоний плащ, застебнутий біля шиї рубіновим
