Консуело - Жорж Санд
— Що за чудесна дівчина! Треба неодмінно видати її заміж; я подбаю про це.
З наступного ж дня почали репетирувати «Зенобію»[266] на поезію Метастазіо й музику Предієрі. Корилла знову наполягла на тому, щоб Консуело виконувала головну роль. Другу роль цього разу взяла на себе пані Гольцбауер, і позаяк вона була музичніша за Кориллу, то оперу розучили набагато краще, ніж першу. Метастазіо був у захваті, бачачи, що його ліра, занедбана й забута під час війни[267], знову входить у милість при дворі й робить фурор у Відні. Він майже перестав думати про свої хвороби й, спонукуваний прихильністю Марїї-Терезїї та своїм обов'язком письменника творити все нові й нові лібрето для опер, готувався, вивчаючи грецькі трагедії й латинських класиків, до створення одного з трьох шедеврів, які італійці у Відні, а німці в Італії безцеремонно ставили вище трагедій Корнеля, Расіна, Шекспіра, Кальдерона, — словом, кажучи відверто й без фальшивого сорому, — понад усе.
Але в нашій оповіді — й без того досить довгій і перевантаженій подробицями — ми не зловживатимемо, мабуть, давно вже виснаженим терпінням читача й ділитимемося з ним своїми думками стосовно геніальності Метастазіо. Читачеві це мало цікаво. Ми тільки повідомимо його, що Консуело нишком говорила із цього приводу Йосифу:
— Милий мій Беппо, ти не можеш собі уявити, до чого мені важко грати ці ролі, що вважаються такими піднесеними, такими зворушливими! Щоправда, рими гарні й співати їх легко, але що стосується персонажів… Де вже тут узяти натхнення! Ледве зберігаєш серйозність, зображуючи їх. До чого ж безглузда умовність — спроба передати античний світ засобами сучасності! Всі ці інтриги, пристрасті, напучування, які, мабуть, були б дуже доречні в мемуарах маркграфині Байрейтської, барона фон Тренка, принцеси Кульмбахської, але у вустах Радаміста, Береніки або Арсіної є просто безглуздою нісенітницею. Коли, поправляючись після хвороби, я жила в замку Велетнів, граф Альберт часто читав мені вголос, аби приспати мене, але я не спала й слухала, затамувавши подих. Читав він грецькі трагедії Софокла, Есхіла й Еврипіда, читав їх по-іспанськи, повільно, але ясно, не задумуючись, незважаючи на те, що перед очима в нього був грецький текст. Він так добре знає стародавні й нові мови, що здавалося, буцім він читає чудово зроблений переклад. За його словами, він прагнув перекладати якнайближче до оригіналу, щоб у його сумлінній передачі я могла осягнути геніальні твори греків у всій їхній простоті. Боже! Яка велич! Які образи! Скільки поезії! Яке почуття міри! Якого велетенського розмаху люди! Які характери, цілісні й могутні! Які трагічні ситуації! Які глибокі, істинні прикрості! Які несамовиті й страшні картини проходили перед моїми очима! І я, ще слаба, збуджена сильними переживаннями, що викликали мою хворобу, була така схвильована його читанням, що уявляла себе то Антігоною[268], то Клітемнестрою[269], то Медеєю[270], то Електрою, уявляла, що переживаю ці криваві мстиві драми не на сцені, при світлі рампи, а серед страшенних пустель, біля входу в зяючі печери або під колонадами античних храмів, де при слабкому світлі жертовників люди оплакували мертвих, лаштуючи змови проти живих. Я чула жалібні хори троянок[271] і бранок Дарданії[272]. Евменіди[273] танцювали навколо мене… але в якому дикому ритмі, під які пекельні мелодії! Спогад про них іще й тепер викликає в мене тремтіння насолоди й жаху. Ніколи на сцені, втілюючи свої мрії, я не буду переживати тих хвилювань, не відчую в собі тієї сили, які вирували тоді в моєму серці й у моїй свідомості. Саме тоді я зрозуміла, що таке драма, трагічна дія, поезія театру. У той час як Альберт читав, я подумки імпровізувала наспів і уявляла, що вимовляю все те, що чула від нього. Не раз я ловила себе на тому, що приймаю пози тих герошь, чиї слова вимовляв Альберт, що на лиці моєму з'являється їхній вираз, і часто, бувало, він зупинявся злякано, думаючи, що бачить перед собою Андромаху[274] або Аріадну[275]. О, повір, я більшого навчилася й більше осягла за місяць цього читання, ніж зможу осягнути за все своє життя, якщо мені доведеться визубрювати вірші пана Метастазіо. І якби музика, написана композиторами, не була сповнена почуття правди, що відсутнє у дії, мені здається, я знемогла б од відрази, зображуючи велику герцогиню Зенобію, що розмовляє з ландграфинею Аглаєю[276], і слухаючи, як фельдмаршал Радаміст свариться з прапороносцем пандурів Зопіром[277]. О, яке все це фальшиве, страшенно фальшиве, милий мій Беппо! Фальшиве, як наші костюми, фальшиве, як білява перука Кафаріелло в ролі Тіридата, фальшиве, як пеньюар а-ля Помпадур на пані Гольцбауер у ролі вірменської пастушки, як одягнені в рожеве трико литки царевича Деметрія[278], як декорації, що їх ми бачимо поблизу і які схожі на пейзажі Азії не більше, ніж абат Метастазіо на старця Гомера.
— Тепер я розумію, — відповів Гайдн, — чому створення ораторій навіває на мене більше натхнення й надії на успіх, аніж написання опери, хоча я й почуваю потребу писати для театру, якщо взагалі зважуся коли-небудь на це. Мені здається, що композитор може дати простір своєму натхненню й захопити уяву слухачів у вищі сфери музики тільки в симфонії, де йому не заважають дешеві й оманні ефекти сцени, де душа говорить із душею і музичні образи сприймаються не зором, а слухом.
Розмовляючи так в очікуванні, поки всі зберуться на репетицію, Йосиф і Консуело прогулювались уздовж великої декорації заднього плану, що зображувала в той вечір ріку Аракс; а зараз у напівтемряві театру то була усього лиш величезна смуга полотна синього кольору, натягнута між іншими полотнами, розмальованими жовтими плямами, що мали зображувати Кавказькі гори. Відомо, що декорації заднього плану, приготовлені для спектаклю, містяться одна за одною таким чином, щоб у міру потреби їх можна було підняти за допомогою блока. У проміжках між ними під час вистави снують актори, дрімають або обмінюються понюшками тютюну статисти, сидячи або лежачи в пилюці, під краплями мастила, що повільно стікає з
