Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

свого дому в Мостицях, а там його вже чекав виклик до поліції. — Не ходи, — заломлювала руки бабця Марія, — може, вже ліпше повернися до Львова й пересидь якось там. — Вони нічого не можуть мені заподіяти, — знизав плечима дідусь, — напевно, справа в тому, що я не здав досі «мерседес», я читав оголошення, скажу, що був у родини на сході, ну й покажу оце, — дідусь витяг реквізиційну квитанцію Червоної армії, — бо вони ж між собою співпрацюють і, може, навіть обміняють той автомобіль на інший, щоби статистика збігалась. — І уявіть, — я поглянув на панну Цівле, — що дідусь узяв зі собою до поліції ту квитанцію, але гестапівець, який його допитував, навіть не дуже тим зацікавився, бо йшлося про те, чому дідусь не зголосився на працю, чим бойкотував розпорядження Арбайтшамту, а, мабуть, треба сказати, — роз’яснив я, — що на тій фабриці виробляли не лише добрива для рільників, а й вибухові матеріали, і той гестапівець розгорнув течку з досьє підозрюваного, витяг із неї копії експертиз і дідусевих патентів і жбурнув їх на стіл зі словами: — Ми знаємо про тебе все і маємо останню пропозицію: віднині ти вже не полячисько, а австріяк німецького походження, а завтра ти виходиш на роботу. — І того ж таки дня, — завершив я розповідь, — дідусь уже сидів у тарнівській тюрмі, звідки його вивезли до Вишниця, де було вже кілька тисяч таких самих «ненадійних», як він, а звідти всі вони поїхали в Аушвіц і отримали одні з перших трицифрових номерів із літерою «Р» на трикутнику смугастої роби. — Ну, а якби він послухав вашу бабцю, — панна Цівле розхвилювалась, — якби він перебрався таки до Львова? — Мабуть, тоді він потрапив би на Донбас, — я звернув «фіатиком» з мосту над залізничною колією на вулицю Третього травня, — як Стефан і Адам Бачевські, котрі загинули там сорокового року. — Любий пане Богуміле, мені було дуже прикро через панну Цівле, бо замість того, щоб надалі снувати веселі приповістки, замість розсмішити її — ту, що перебувала в незрівнянно гіршій ситуації, ніж я, а прямо кажучи, жила без жодної надії на майбуття, отже, замість подарувати їй жменю анекдотів, які ще були в мене за пазухою, я виснував мартирологічну оповідь, і сам, по правді, не знаючи, як це сталося, що сонячні пікніки над Дунайцем, лижні прогулянки у Трускавці або гонитва за повітряним лисом закінчились у моїй версії реквізицією і трицифровим номером дідуся Кароля, завершилися страшною загибеллю родини пана Хаскеля Бронштайна у масовій ямі смерті під Бучиною й не менш жахливим сконом панів Бачевських у штольнях Донбасу, так, я чувся винним, дивлячись на її посмутніле обличчя, і раптом, коли ми вже завертали на битий шлях між присадибних ділянок колонії Охота, я усвідомив: не все, що мало в моїй родині зв’язок із фірмою «Мерседес Даймлер-Бенц», закінчилося траурним маршем і гіркотою поразки, бо ж по роках, уже тут, у Ґданську, життя дописало до тієї історії ще одну сюжетну лінію, суть якої могла безперечно розважити панну Цівле; тому я скинув швидкість і сказав до неї, любий пане Богуміле: — А знаєте, життя таки закрутило неймовірну петлю, бо мій батько, який усе своє життя в комуністичній Польщі був злидарем, якось повернувся з роботи трохи пізніше, а власне кажучи, не повернувся, а приїхав, — але, любий пане Богуміле, я не розгортав того сюжету, не закінчив тоді ту похмуру партитуру ясною сонячною кодою, бо панна Цівле, вдивляючись у морок, виявила, що довкола її дерев’яної повітки танцює полум’я і, звісно, це виглядало страхітливо: вогонь, здавалося, вже буяв понад кущами, які облямовували хижку. — Господи Боже, додайте газу, Яреку, Яреку!!! — кричала вона, повторюючи братове ім’я, отож я додав газу, колеса забуксували на повороті в піску, «фіатик» скинув задом, і на останній короткій прямій я розігнав його так, що ми закінчили гальмування з капотом у дерев’яній хвіртці, панна Цівле одним стрибком перескочила поламані штахети і була вже біля повітки, готова плигонути у вогонь, витягати Ярека, рятувати будинок, але, на щастя, потреби в цьому не було; коли я дав задній хід і поставив «фіатик» так, щоб у разі чого дозволити під’їхати пожежникам, коли я вже біг до них, то почув її голосний сміх: — Фізику, ну чому ти завжди клеїш дурня, я думала, що то вже повна торба, ну, а ти, Шкарбане, завжди мусиш класти у вогнище так багато хмизу, у мене серце ледь не вискочило, познайомтесь, — я саме підходив до вогнища, біля якого сидів на своєму візку і Ярек, сквапливо наминаючи ковбаску, яку тримав у руці Шкарбан, — це мій курсант, а це сусіди з ділянок. — Ми не садимо тут моркву, — подав мені руку Фізик, — а мешкаємо, так само, як і вона. — Часом навідуємося на вогник з краденою куркою, — засміявся Шкарбан, — щоб нагодувати Ярека. — То я принесу грудинку й ошийок, — панна Цівле рушила до дверей повітки, — а ти, Фізику, притягни гриль, він там, де й завжди, — це тривало заледве хвилину, любий пане Богуміле, Фізик приніс із комірки гриль, Шкарбан збив вогонь і докинув кілька товстих дровин, а я тим часом притримував печену ковбаску, яку Ярек відкушував маленькими шматочками, плямкаючи й муркочучи від задоволення, і після кожної такої порції я витирав його замащені жиром губи й підборіддя хустинкою, але останню порцію він не схотів їсти й показував очима, щоб це зробив я, бо я, мабуть, голодний, отож я прийняв той дарований кусень і поплескав Ярека по плечі, а тоді він схилив голову, торкнувся нею моєї руки і протяжно вистогнав: — У-у-у, у-у-у, у-у-у, — що мало означати «дякую», тим часом панна Цівле розкладала на грилі, якого вже змонтував Фізик, пласти ошийка, перекладені грудинкою й цибулею, посипані травами, зволожені оливою, Шкарбан подавав пляшки «гевеліуша», а Фізик сипонув на тарілочку білий порошок зі срібної скриньочки, що нагадувала мініатюрну цукорничку, витяг із кишені скляну рурку і втягнув за її допомогою ту пудру собі до носа, відтак передав тарілочку та рурку Шкарбанові, який із найвищою насолодою, хоча й без поспіху, зробив те саме, і не приховуватиму, любий пане Богуміле, я знав, що зараз буде, і, певно, дозволив би себе спокусити, якби не панна Цівле, котра шепнула мені на вухо: — Не робіть цього, я маю дещо ліпше, потім... — отже, я чемно відмовив Шкарбанові, коли він запропонував мені понюшку; скляну рурочку й тарілочку відклали вбік, ми їли печені пласти м’яса, підпиваючи «гевеліушем», охолодженим у цинковій ванночці, а Фізик розповідав про своє найщасливіше