Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

каліфорнійське літо, коли він був на вершині, коли мав купу грошви, коли його любили жінки, коли в нього брали інтерв’ю, а все розпочалося тут, у Польщі, бо Фізик, мушу Вам пояснити, любий пане Богуміле, був і справді фізиком, працював молодшим асистентом у нашому університеті, але мав такі жалюгідні зарібки і прагнув виїхати до Америки так сильно, що почав виробляти отут, на дачних ділянках, цементні блоки й цеглини, а що надворі були останні роки генеральського правління, то товар сходив просто-таки як вода, незабаром Фізик залучив до роботи на своїй мануфактурі половину кафедри, ну й мав достатньо монет на той омріяний квиток до Чикаґо й на початок своєї американської кар’єри, але там, за океаном, справи пішли вже не так гладко, про роботу за фахом не було що мріяти, гроші швидко танули, він хапався за різні заняття, віза скінчилася, словом, гаплик, і коли він був уже на самому дні, коли ночував у найогидніших лігвах, настав той чарівний момент, яким марять усі емігранти, несподіваний подарунок долі, голлівудський поворот сюжету: в Міннеаполісі сіявся дощ зі снігом, Фізик тинявся вулицею у зачовганих кросівках і думав уже лише про самогубство, проте перед тим остаточним фіналом хотів іще погрітись десь і зайшов у мистецьку галерею, а там саме демонтували якусь виставку: якісь дерев’яні конструкції, бруси, порізані механічною пилкою, Фізик придивлявся до робітників, що тягали ті неоковирні конструкції, і тоді до нього підійшов тип у краватці і сказав: — Нині зачинено, за три дні у нас буде нова експозиція, не заважайте працювати, — на що Фізик відповів: — Відчепися, хаме, я художник із Європи і нікому тут не заважаю, а оцінюю можливості вашої зали. — Які ще можливості? — запитав той. — Мобільні можливості, дурню, ти, мабуть, ніколи й не чув про цей вид мистецтва, ну, так, Америка, що дала нам Поллока, Бойса і Воргола, Америка, на якій ми всі були виховані, тепер уже пасе задніх, кусає себе за хвоста, серце справжнього мистецтва знову б’ється в Європі, — з тими словами Фізик демонстративно закурив і, не звертаючи уваги на типа в краватці, походжав великою залою, зиркав на стелю, рахував кроки, дивився крізь зчеплені пальці у світло галогенових рефлекторів і гадав, що його зараз викинуть із теплого приміщення, на підлозі якого його кросівки постійно залишали мокрі плями; випереджаючи той прикрий момент, він пішов у туалет, і це було найкраще, що він міг зробити, любий пане Богуміле, бо коли він минав відхилені двері офісу, почув, як той тип у краватці верещить у слухавку: — Ти, мабуть, схибнувся, Лі! Ти божевільний!!! За три дні виставка, а ти знову хляєш, нічого нам не привіз, узагалі не озиваєшся, з нас уже досить! — і, вочевидь, той художник мусив відповісти щось гостре, бо тип у краваточці кинув лише: — Shit, це я маю тебе в дупі, Лі! — і це був кінець розмови, отже, Фізик спокійно вимив руки й лице теплою водою, а потім стягнув ті кляті, мокрі як хлющ кросівки та брудні шкарпетки і, мов акробат, піднімав спочатку одну, а потім другу ногу і ставив свої ступні, задубілі на вулицях Міннеаполіса, в умивальник, і пускав сильний струмінь теплої води, і під час цього процесу в туалет зайшов тип у краваточці, їхні погляди перетнулись у дзеркалі, і поки той устиг щось сказати, Фізик гаркнув на все горло: — Бляха, не терплю, коли хтось підглядає за моїми ритуалами! — на що тип у краваточці пошепки відповів: — Перепрошую, — і негайно вшився, а Фізик викинув свої смердючі шкарпетки у смітник, огорнув ступні паперовими рушниками і взув на них уже трохи висохлі кросівки, але замість вийти з галереї, повернувся до вже порожньої зали, стояв у центрі, підходив до кутів, бурмочучи впівголоса: — Усе це не годиться, це вганяє мене у стрес, ця статичність, бляха, це нестерпно, — а тип у краваточці підглядав за Фізиком із-за дверей, а коли Фізик повернувся врешті у сам центр зали, ліг навзнак і споглядав стелю, заклавши руки за голову, тип у краваточці підійшов до нього й запитав: — Ми можемо поговорити? — Отже, це був, любий пане Богуміле, справжній переломний момент, геній Фізика заяскрів уже назавтра, коли він, у тих самих кросівках, зате в новому пальті, вступив до галереї і жбурнув її директорові пухке портфоліо з уривками рецензій на свої виставки, репродукціями творів, а також партіями теоретичних розробок, які складались у концепцію мобу-арту, тобто mobile building art, еге ж, Фізик був безсумнівним генієм, ну бо хто ж іще впродовж однієї ночі міг створити комп’ютерну симуляцію, таку ідеально логічну, переконливу, а заразом досконало фальшиву; нехай зостанеться таємницею, звідки він узяв тієї ночі гроші, комп’ютер, сканер, папір і принтер, а також усі матеріали, потрібні для створення липового доробку досі липового мистця, досить і того, що заголовки багатомовних газет, назви рецензій, а передусім, барвисті фото з його мистецьких акцій захопили директора галереї. — Це повернення до джерел! — сказав він із блиском в очах, — ти впав до мене з неба, але що ти покажеш післязавтра? — а тоді Фізик поклав йому на стіл кошторис акції і відказав, що справжній митець ніколи не виказує своїх задумів передчасно, бо творить спонтанно й по-новаторському, ламає усі схеми та стереотипи, і це ще більше сподобалось, і директор галереї, не змигнувши оком, виписав Фізикові чек, турбуючись лише про те, чи мобу-арт захопить публіку, чи ні, але Фізиків геній виявився невичерпним, бо лишень уявіть, любий пане Богуміле, що в день виставки перед очима численних критиків, яппі й поціновувачів мистецтва постали в порожньому просторі два куби, дві коробки, що стояли приблизно посередині зали, і виглядало це так, ніби на легкі бамбукові кістяки натягли чорну товсту непрозору плівку, але це не був болгарський перформанс Христо, якась банальна ідейка зовнішнього та внутрішнього, і присутня публіка негайно збагнула це, щойно Фізик зірвав чорну плівку з того першого, слонячих розмірів куба, і всім забило дух: еге ж, то була вертикальна бетономішалка на дерев’яних підпорах, така сама, яку Фізик мав на своїй ділянці в колонії Охота, якихось сім метрів заввишки, на вершечку сталевої клепсидри отвір для піску, цементу й води, внизу отвір для вимішаного творива, що виходило через краник до спеціальних форм, і розпочалося сотворення мистецтва, бетономішалка запрацювала, двоє помічників метушилися з формами, третій за мить вкотив у залу потужну повітряну помпу, щоби сушити цементні блоки, а Фізик розпакував тим часом той другий, менший куб, і глядачі узріли двох