Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

це дурня, — Шкарбан плеснув Фізика по спині, — бачили б ви, як він повернувся з Америки, як став посеред кропиви на тій самій ділянці, як дивився на поіржавілу бетономішалку, як гладив її долонею, уявіть, що за хвилину він заскочив до мене і сказав: — Шкарбане, повертаємося до коріння, почім зараз цемент? — А я йому на це: двічі до одної річки і так далі, а він не хотів вірити, що спонтанна доба героїчних мануфактур із гуркотом захряснула за собою двері, прищикнувши декому пальці, не міг повірити, що грошовий потік уже п’ять разів змінив русло й оминає найближчі околиці, він, урешті-решт, ні в що не хотів вірити, запав у депресію, пиячив, не вилазив із нори й лише кидав пташкам хлібні крихти, і тоді, прошу вашої уваги, шановна публіко, коли він годував отих горобців, плішок, зябликів, чижів і дроздів, щось у тій його довбешці пересунулося, щось йому там сяйнуло, він згадав прочитану колись історію святого Франциска про те, що Божий проповідник шукав натхнення, підгодовуючи пташок. — Дурниці, — обірвав його Фізик, допиваючи пляшку «гевеліуша». — Його вже вставило, — звернувся він до нас із поясненням, — зараз іще розкаже, що я бачив, як ті пташки перетворюються на змій і павуків, ніби я мав видіння в пустелі, а це було не так. — А чим є твоя буда з будяками до стелі? — вереснув Шкарбан. — Якщо це не пустеля, то келія пустельника, в такому разі ти якщо й не мученик, то проповідник. — Досить, — знов обірвав його Фізик. — Бачте, його далі глючить. — Якщо ви негайно не припините верещати, — несподівано втрутилася панна Цівле, — ми зачиняємо крамничку. — Але, любий пане Богуміле, це не надто допомогло, сусіди моєї інструкторки вже зіп’ялися на таку височінь, з якої могли спуститися хіба що на дельтаплані, хоча, зізнаюся, мені це анітрохи не заважало, зокрема тому, що із плутаних фраз і суперечливих реплік діалогів проявлялася прозора картина їхнього піонерського зачину, ідея якого, здається, належала Фізикові, але який був би неможливий без Шкарбана: оце Фізик не більш і не менш встановив у своїй присадибній повітці комп’ютер з інтернетом, і коли з’єднався якось з вікарієм парафії у Сухій Гірці, то молодий священик щиро, як умів, зізнався, що має завтра проповідь, але зліпити щось змістовне, стравне і зрозуміле для парафіян це для нього стеменна мука, ну ж бо скільки можна гримати на пияків і розводитися над гріхом розлучення, отже, Фізик запропонував Шкарбанові, котрий був чудово освіченим польським філологом, по-християнському допомогти людині й підкинув кілька ідей, а Шкарбан заради забави написав чудову промову для вікарія із Сухої Гірки: «Святий Франциск блукає супермаркетом», — і відтоді, любий пане Богуміле, вони розпочали свій промисел, успіх був нечуваний, небавом до них надходило понад сорок замовлень на тиждень з усіх куточків країни, тож Фізик узявся за логістику, а Шкарбан звільнився зі школи й писав реферат за рефератом, але потреби переросли їхні скромні можливості, попит перебільшував пропозицію щонайменше вчетверо, і тут Шкарбан виявився не меншим генієм, аніж Фізик: відтоді на їхньому платному ресурсі уже не продавали готові реферати, натомість окремі детальні риторичні розв’язки, сегменти, склепані за найкращими зразками, і коли, приміром, парафіяни засудили ксьондза із Радома за надмірну пиху, то Шкарбан витягав із папки топік під назвою «скромність» і вручав йому готову фразу, щось у Цицероновому стилі: «По правді, мої любі, я останній, хто має вас повчати, проте ситуація змушує мене до того, щоб нині...» і так далі, а коли парох з Овчаркова збирав підписи проти нової конституції, в меню «Аргументи», варто було на нього клікнути, відкривалася класична цитата з легендарного єпископа Скарґи, мовляв, «поганий закон є гірший, аніж тиран найстрогіший», і це допомагало йому обґрунтовано доводити, що комуністи — то ще були квіточки, то була молочна кашка, дитячий садочок порівняно з теперішньою єврейсько-ліберальною диктатурою з Волл-стрит, а коли один канонік підшукував щось проти Дарвіна, то отримав тридцять третю пораду з «Еристики» Шопенгауера у фразі, що «може, це і слушно в теорії, проте на практиці воно, хай як крути, фальшиве», а поза тим, уже за тиждень дозріли теологічні справи, й окрім топіків можна було вільно отримати на їхньому ресурсі готову цитату зі святого Авґустина, Паскаля, Томи Аквінського або Ньюмана, і приблизно за три місяці штаб студентів, залучених Шкарбаном, створив неповторний шаблон, універсальний код проповіді, з якого навіть найхимерніші ксьондзи могли за допомогою кількох рівнів доступу скласти шедевр гомілетики в довільній версії: від соборної екуменії до твердого бетону лефебвристів. Еге ж, дорогий пане Богуміле, я слухав усе це, відпружившись, бо панна Цівле вклала Ярека й повернулася до мене з готовою прикуреною самокруткою, і поки Фізик зі Шкарбаном сварилися через прелата Яновського, який замовив тиждень тому проповідь про свій «мерседес», із чим вони мали неабиякий клопіт, бо жоден топік і жодна стрічка ще не мали до діла з чимось подібним, коли вони ламали голови, чи узятись до цієї проблеми з боку провидіння Божого, чи, може, краще з боку етики праці, бо сам велебний не зволів цього уточнити в замовленні, намагаючись передусім дати у своїй гомілії відсіч світським, відомо яким журналістам, отже, коли вони наввипередки верещали, не беруся повторити які саме, лайки в бік прелата і його, делікатно мовлячи, сибаритства, я відчував, як видихаючи димок, змиваю із себе втому цілого дня й усіх років, що про них я розповідав панні Цівле у час тієї нічної поїздки, я відчував, якою фантастично невагомою стає моя душа, які чисті й невинні мої прагнення, легке тіло, крилата думка, і раптом я побачив сад у Мостицях: дідусь Кароль читав у плетеному фотелі, його літня панама відкидала тінь на горішню частину обличчя, бабця Марія зрізала чайні троянди, і вся її постать, облита яскравим світлом, вирізнялася світлою плямою на тлі кам’яного муру оранжереї. — Це твоя наречена? — запитав дідусь, відкладаючи книжку, коли ми з панною Цівле підійшли до тераси. — Інструкторка, — несміливо відказав я. — Вона навчає мене водити автомобіль. — Так, — підтвердила бабця Марія, не відриваючись від троянд, — в його часи це цілком нормально. — Але чи закінчив ти Політехніку? — уважно глянув на мене дідусь. — Таж це не ваш син, — усміхнулася панна Цівле, — він ваш онук. — Так-так, — дідусь не дав їй завершити, — це зрозуміло й чудово, — він підвівся з фотеля, підійшов до панни Цівле, узяв її долоню й делікатно вглядався у її профіль. — Я мав на увазі ваші риси, вони неповторні, ви дозволите, я на хвильку вийду