Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

було, — повернувсь я до теми, — а батько відчував естетичну відразу до заходів передового авангардного здорового класу, реагуючи раціональною мовчанкою на всі їхні кампанії, збори, демонстрації та істеричні верески, і лише в одному випадку порушував свої правила і вголос говорив про минуле, а саме, коли йшлося про автомобілі. — Йому не подобалися «сиренки» й «вартбурґи»? — знову перебила мене панна Цівле. — Це не точне окреслення, — спростував я, — коли мама, брат або я часом казали батькові: — Ох, як приємно було б поїхати на пляж, хоч би і такою «сиренкою» замість того, щоб годину тлумитися в розпеченому трамваї, як приємно було би повертатися з Кашубів із кошиками, повними грибів, хай би й на такому «трабанті», а не чекати під зливою на останній автобус, напханий дощенту, який минає зупинку, навіть не пригальмовуючи, отже, коли ми зрідка й несміливо згадували про те, що той чи той сусід шляхом нечуваного самозречення купив урешті «сиренку» або виграв у лотерею «вартбурґ», батько відповідав, що не кожен чотириколісний транспортний засіб із двигуном може заслуговувати на ймення автомобіля, так само, як не кожен, хто промовляє з трибуни, автоматично стає державним мужем, і уривав подальшу дискусію заявою, що коли він іще їздитиме машиною, то лише такою, якою подорожував зі своїм батьком, а ми могли лише зойкнути, бо сама думка, сама мрія про те, що ми поїдемо на сопотський пляж або на кашубські озера «мерседесом», належали до колекції фантасмагоричних візій; минали роки, на вулицях уже з’явилися польські «фіати», в гастрономах можна було купити дві пачки кави й бляшанку з консервованими ананасами в одні руки, нечисленні щасливці ­привозили із Західного Берліна добряче зужиті «фолькс­ваґени», декотрі моряки літали по Святоянівській у Ґдині на «тальботі» або «понтіаку», однак мій батько не змінив думки, і, уявіть, — я проїхав заледве п’ять метрів, і ми знову застрягли в заторі, — це квітневе пополудня, коли ми почули під вікнами нашої маленької квартирки характерне клектання добре відрегульованого дизеля, коли ми почули радісний хор верескливих дітлахів, що скандували услід «мерседесу-170 ДС»: — Гестапо! Гестапо! — еге ж, це направду була видатна мить у житті мого батька, його час закрутив на наших очах неймовірну петлю: дизельна «стосімдесятка», повоєнний рік випуску, була майже ідентичною з тією, яка мала бензиновий двигун: ті самі, що й на світлинах, опуклі крила, той самий довгастий капот із радіатором і такий самий опасистий багажник могли справити враження, що зараз із нього вийде дідусь Кароль, але замість нього з’явився мій батько й радісно помахав нам рукою, запрошуючи на першу автомобільну прогулянку вулицями Вжеща; ми їхали по Хжановського, потім через Полянки, дивуючись панелі з годинниками Боша, рівномірному тембру двигуна, лагідному колиханню підвіски, а батько розповідав, як важко йому було знайти деякі відсутні запчастини, як він шукав їх по звалищах і старих майстернях, як виточував на токарному станку те, чого вже ніде не можна було купити чи роздобути, бо ви мусите знати, — вимкнув я двигун «фіатика», — що ремонт того «мерседеса», якого батько купив у аварійному стані в знайомого механіка, тривав два роки, і все це у конспірації, бо він готував нам сюрприз, несподіванку. — Неймовірно, — панна Цівле закурила самокрутку, — ваш батько, мабуть, був романтиком. — Радше інженером, — відказав я, заводячи двигун, щоби проїхати два метри і знову зупинитися, — ніщо не приносило йому більшої втіхи, ніж поломка, не раз у довгій мандрівці, коли ми вибирались у гори й нічого не ставалося, нічого не ламалося, батько мовчав, монотонність його помітно знуджувала, але щойно скреготало в коробці передач, вищало в гальмах, стукотіло в диференціалі, як він негайно, з блиском в очах висував різноманітні припущення, ставив діагнози, розгортав гіпотези, а коли ми прибували на місце, то замість ходити з нами на прогулянки, розкладав свої інструменти й копирсався в двигуні від ранку до вечора, вимурзаний мастилом по лікті, і був щасливий, коли за кілька днів до повернення додому знаходив урешті шпару в гумовому ущільнювачі гальмівного насоса або зірвану різьбу на якомусь із гвинтів, і тоді починалася справжня битва з часом і матерією, проте батько ніколи не програвав її, ремонт завжди завершував за п’ять хвилин до від’їзду, і ми сунули шосейкою, повертаючись додому, а легка меланхолія, в яку западав тепер батько через відсутність якоїсь нової поломки, компенсувало враження, що його справляли на водіїв обриси й вигляд старого «мерседеса»; деколи вони моргали до нас фарами, іноді махали рукою й сигналили, але найбільше емоцій викликали перегони: наприклад, якийсь «трабант» або «запорожець» наближувався до нашого багажника, і його водій їхав певний час на безпечній відстані, дивуючись, що цей антикваріат може витискати навіть дев’яносто на годину, але зараз же додавав газу, вмикав мигавку й ішов на обгін, а тоді батько злегка тиснув на газ, і приблизно на ста десяти ми бачили крізь скло по наш лівий бік знервоване та спітніле обличчя власника «запорожця» або «трабанта», який просто-таки вибалушував очі, висолоплював язика й викривлював лице у страшній гримасі, бо на нашому покажчику швидкості було вже сто двадцять два кілометри на годину, а «мерседес» іще не сказав свого останнього слова, він буркотів двигуном і легко поколихував підвіскою, і якщо нас урешті-решт обганяли, батько всміхався сам до себе й казав, погладжуючи кермо: — Ну, не можу ж я мучити пенсіонера, — однак бувало й таке, що «трабант» або «запорожець» мусив сховатися за наш багажник, коли назустріч мчала вантажівка, а тоді його водій дослівно впадав у шал, сідав нам на хвіст, гудів, моргав фарами, і наступний момент випередження уже несамохіть починав під гору, на повороті, коли він не бачив усієї траси, і двічі це завершувалося прикро, хоч і не трагічно; отже, першого разу «трабант» із келецькими номерами не вписався в поворот на шосейці і в’їхав у скирту сіна, другого разу те саме спіткало румунську «дасію» з Познанського воєводства, яка опинилась у ставку; батько, звісна річ, негайно пригальмовував і завертав назад, щоб надати допомогу, але його поведінку не було, вочевидь, узгоджено із загальним етикетом, бо водій «трабанта» обзивав нас дурнями, мудаками та крутіями, зате водій «дасії», стоячи по литки у воді, погрожував кулаком і верещав, що всі ґданчанин злочинці: мало того, що вони заступають дороги порядним людям, то ще й їздять на металобрухті, який успадкували від гітлерівських сановників, і шкода, що їх так мало загинуло в сімдесятому році[14]. — Ну, ні, — вигукнула панна Цівле, — і ваш батько не дав йому по писку?! — Тоді довелось