Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

в кадрі, дідусь також був присутній на тій світлині у формі чіткої тіні і, скажу вам, що хай би скільки я дивився на той фотознімок, хай би скільки обертав у пальцях цей маленький пожовклий картонний квадратик із закладу пана Бронштайна, щоразу відчував зворушення, бо та тінь була мовби заповідь прийдешніх подій, була як мовчазна неприсутність дідуся впродовж кількох найближчих років, а що ж до «мерседеса», — випередив я запитання панни Цівле, — це теж була прощальна світлина. — Ну, так, — підхопила вона, — його, мабуть, реквізували німці. — А ось і ні, — спростував я, — коли вже падали бомби, дідусь отримав розпорядження вивезти всі папери із секретами хімічних технологій на схід, де вони будуть у безпеці, бо припускали, що фронт зупиниться на Дунайці, а в найгіршому разі десь на Сяні, й так триватиме до французької відсічі, але це були марні сподівання, і дідусь, прориваючись на «мерседесі» крізь дороги, повні утікачів, на яких випробовували свою влучність пілоти Люфтваффе, був певен, що вже не виконає цього завдання, не встигне добутися до Львова, де на нього в готелі «Жорж» мав чекати агент «двійки», проте сталося цілком інакше: за якихось двадцять кілометрів до Львова, вже за Городком Яґайлонським, але ще перед Зимною Водою, він помітив передовий дозор Червоної армії, кавалерійський загін розвідки й хотів негайно завернути назад, бо меншим із двох лих видавалось усе ж таки сховатися й завершити місію десь на німецькому боці, однак він уже не встиг, червоноармійці підхльоснули коней та оточили «мерседес», а їхній командир, лейтенант із віспуватим лицем ледве не заплескав у долоні, побачивши автомобіль. — Ну, пощастило нам сьогодні, оце комісар зрадіє, — гукнув він до солдатів, а до дідуся: «Вихаді, сволочь!» — ну, й уявіть, — говорив я до панни Цівле в рівноплинному пошумі хвиль, — що той лейтенант виписав реквізиційну квитанцію: — То бомага для полячка, аби він не базікав потім, що наша армія краде, — він усміхався й плескав дідуся по спині, — ми вже знаємо вашу ворожу пропаганду. — Отож дідусь стояв перед тим віспуватим лейтенантом і мовчки приймав реквізиційну квитанцію, тоді як бійці перенишпорювали авто й викидали до рову, — що дуже здивувало дідуся, — усі непотрібні їм речі: в гущавину лопухів полетіли автомобільний комплект ключів Боша в ебонітовій скриньці, поїдений молями старий дідусевий пороховик, пара калош, мастильниця, порожній футляр від захисних окулярів, а також пака документів, перев’язана паперовою шворкою, яку вони, на щастя, не переглянули, тільки видобули зі шкіряної течки й ту останню, звісна річ, забрали собі; й усе це тривало не довше, ніж сім хвилин, — пояснював я панні Цівле, — і щойно вони рушили назад у напрямку Львова, як дідусь закурив сигарету й уважно приглядався до хмаринок куряви, що розквітали під копитами лейтенантового скакуна, кінь без верхівця тепер вільно біг слідом за «мерседесом», тоді як його господар тепер вільно змінював швидкості, вмикав мигавку, перевіряв потужність клаксона, а солдати, що ескортували авто, стріляли на радощах у повітря і співали чудову мелодійну пісню про польських панів і псів-отаманів, мовляв, вони назавжди запам’ятають Червону армію; і тільки коли вони щезли за поворотом, дідусь ускочив до рову, витяг звідтіля свої речі й потроху попростував пішодрала до Львова, сподіваючись, що попри цю несподівану совєтську окупацію йому вдасться виконати місію, й отак я уявляю його на тій дорозі: як він суне поволі в старому пороховику, щомиті зупиняється, позаяк ебонітова скринька з інструментами Боша дуже важка, а в другій руці, власне кажучи, під пахвою, стискає паку таємних документів Державної фабрики азотних сполук у Мостицях, перев’язану паперовою шворкою, що на них мав чекати у «Жоржі» агент «двійки». — Прекрасні, делікатні ніжки інструкторки, які, так само, як і мої, омивала холодна вода Балтики, щомиті зникали у вільглому піску; панну Цівле поглинула ця дитяча забава в закопування й витягання кінцівок із сірої безформної маси, вона, здавалося, не слухала цієї історії, але варто мені було замовкнути по словах про агента «двійки», як вона миттю запитала: — Ну, й вони зустрілися в тому готелі? — Готель «Жорж», — вів я далі, — уже повнився совєтськими офіцерами, й уся рестораційна зала нагадувала штаб по завершеній і виграній війні; дідусь під’їхав туди трамваєм з вулиці Уєйського, де спершу переодягнувся й перепочив, отож, він не зайшов до готелю, став на тротуарі й зазирнув, наче випадковий перехожий, у вікна освітленої зали, й не міг повірити власним очам: молодші та старші кельнери, хлопчаки, геть усі витанцьовували довкола столиків і подавали совєтським офіцерам штуфаду, печеню, баранину, угорські вина, французькі коньяки й горілки Бачевського, а ті дуже чемно платили якимись дивними папірцями; дідусь устав навшпиньки, приклеївся носом до рестораційної вітрини й виявив, що це реквізиційні квитанції Червоної армії, такі самі, що й та, яку він одержав за «мерседес», і це було надзвичайне видовище: розохочені офіцери били келишки й пили вже винятково зі склянок, ніби чудово усвідомлювали, що готельні льохи будуть за кілька годин цілковито порожні, бо хто ж тепер постачатиме до них токаї, полинівки, арманьяки або бордо, отож вони витягали з кишень цілі книжечки реквізиційних квитанцій і жбурляли їх на срібні таці, а кельнери всміхалися до них і дякували за такі казкові напивки, ніби чудово розуміли, що офіцери Червоної армії можуть заплатити за цю класово ненависну розкіш не аркушиками, а свинцем, тому дідусь відійшов від вікна й посунув у бік Гетьманських Валів, пригноблений і засмучений не так несподіваною окупацією і втратою «мерседеса», — бо в Центральній Європі такі справи не є чимсь надзвичайним, вони в якомусь сенсі лише становлять природний і накинутий зовні порядок речей, — однак тим, що темна й лиховісна сила несподівано вторглася на територію, яка не зазнавала досі анексій або навал, і тому видавалася найбезпечнішою, словом, що все те громадище поволі, проте систематично впихається на територію його пам’яті, і клапоть за клаптем знищує її делікатну тканину, відбирає силу в чистих і чітких картин, видирає минуле й накладає на нього отой специфічний, іще невідомий тоді народам Центральної Європи фільтр, який, власне кажучи, ні з чим не можна порівняти; отож, крокуючи Гетьманськими Валами, дідусь зрозумів це інтуїтивно, коли усвідомив, що всі його спогади про готель «Жорж» і Марійський пляц, усі ті хвилини, в які він зустрічався тут із нареченою, приятелями або колегами з Політехніки, будуть тепер чимось цілковито інакшим, назавжди заповненим співом і тостами совєтських офіцерів, димом їхніх папірос, гострим запахом «адєкалону» й поту, звуками «ґармошкі», скреготом скла під їхніми чобітьми, і якщо він, бува,