Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

мають їх уже три шухляди, посидьте в машині, я швидко збігаю, це ж бо недалечко звідси. — Ну чого ви мусите бігти попід ту гору, — сказав я, вішаючи шланг, — я заплачу, — і вже за мить ми знову сиділи в її маленькому «фіаті». — Може, ми поїхали б кудись, хоч би й до моря... — завагалася вона за мить, чи казати далі. — Знаєте, так уже повелося, що як мене бере хандра, то я сідаю надвечір у «фіатик» і мчу стрілою, світ за очі, деколи людина просто мусить вийти з дому без конкретної мети, їдьмо, а ви розповідайте, я дуже полюбила це. Чи ви вже публікували десь історію вашого дідуся про ті автівки, я хотіла би це почитати, може, у вас є примірник, Ярек збожеволів би від радості. — Ні, — повільно рушив я вниз до вулиці Третього травня, — і я навіть ніколи не думав, що це можна описати. — Мож­­на? — запитливо глянула вона на мене. — Та просто треба, це ж бо фантастично: той залізничний переїзд і «цитрина» або той мур у князевому палаці, але найбільше я хотіла би послухати та прочитати про повітряні змагання, про гонитву за лисом і автомобільний клуб. — Ну, що вам іще розповісти? — я звернув з увімкнутою мигавкою на міст над залізничною колією. — Остання гонитва відбулася не навесні, а в серпні тридцять дев’ятого року, і, як завжди, дідусь Кароль чудово підготувався до неї, і, як завжди, бабця Марія супроводжувала його в ролі пілота, з планшеткою на колінах, але цього разу куля, а радше атмосфера, підклала всім свиню: погода була чудова, птахи розгулювали по стерні, проте в повітрі, розігрітому впродовж усього спекотного літа, жоден достатньо сильний подмух вітру й гадки не мав виповзати з Бореєвого мішка, куля поволі повзла в бік Дунайця й повисла акурат посеред річки, декотрі водії почали переправлятися поромом до Верхославичів, сподіваючись, що вона врешті перелетить на другий бік, інші чекали на тому березі, не вірячи в таке розгортання подій, але куля, мовби від дотику невидимої долоні, — бо ніхто не відчув ані найменшого поруху вітру, — почала посуватися на південь і то точнісінько вгору за течією, а коли ще точніше, вона ідеально посувалася над руслом Дунайця, над самим центром його верткого нурту, і виглядало це, нібито тритони тягли її на линвах, кваплячись до витоків, тому цього разу гонитва виглядала доволі нетипово, автомобілі й мотоцикли сунули вгору берегами Дунайця, наче почесний ескорт, і всі намагалися мати рівні шанси, принаймні до миті, коли сильніший подмух виштовхне кулю на лівий або правий берег, так-от, коли частина змагунів повільно їхала через Войнич, Мельштин, Чхів і Нижню Лососину, така сама численна дружина котила крізь Зґлобиці, Заклічин і Рожнів аж до Городка, але то був не Городок Яґайлонський, що побіля Львова, а звісно, Горо­док-над-Дунайцем. — Ну, а яким берегом, — перебила мене панна Цівле, — їхав «мерседес бенц» вашого дідуся? — Власне, — я трохи пригальмував на бруківці Сенницького мосту, звідки було видно потужні корабельні туші й буксири на освітлених узбережжях, — бабця і дідусь їхали через Рожнів, ну, й через Городок, тобто, як то мовиться, правобережжям. — Щось мені, Марисю, здається, — повторював дідусь, крутячи в пальцях уже давно вигаслу сигару, — що вона прилетить таки до нас. — Я цього не дуже певна, — відповіла бабця, — боюся, Карольчику, що куля так само може прилетіти до них і приземлитися десь під Лимановою, а тоді, — глянула вона на мапу, — ми вже точно не виграємо, бо найближча переправа або в Новому Сончі, або треба вертатися до Чхова. — Ну, і уявіть, — ми їхали на Стоґи вздовж Мертвої Вісли, — куля затрималася майже на самому краєчку Рожнівського озера, саме межи Тугобором на лівому березі річки і Збишицями, що лежали на правому, і так нерухомо провисіла в повітрі добрячих півгодини, отже, змагуни повиходили з автомобілів, запаркували мотоцикли, повитягали корзинки з провіантом, і почався звичайнісінький собі пікнік, і лише дідусь Кароль не брав у ньому участі, не виходив із «мерседеса», на даху якого бабця Марія прилаштувала той їхній спеціальний прилад для вимірювання сили й напрямку вітру, той їхній вітрячок на тичці з обертовим лічильником, а також із маленьким барометром. — Щось здригнулося, — шепнула врешті бабця Марія, — небагато, але в наш бік. — Складай усе й сідай, — шепнув дідусь Кароль у відповідь, — і уявіть, — ми їхали тепер через сосновий ліс уздовж трамвайної лінії та дюн аж до пляжу, — що коли вони рушили назад дорогою на Городок, їх відпроваджували здивовані погляди учасників пікніка, втім, це тривало недовго, бо коли сильніший подмух вітру пересунув кулю на їхній бік, усі раптово підхопилися з травички, завели двигуни й погналися за дідусевим «мерседесом», який дослівно через кілька сотень метрів за Збишицями скрутив на Корінну, тобто на схід, бо саме в цьому напрямку прибирав із хвилини на хвилину вітер. — Грибів чи Тяжковиці? — запитав дідусь, коли вони із запаморочливою швидкістю шістдесят п’ять кілометрів на годину промайнули повз останні будинки Войнарової. — Радше Тяжковиці, за хвилину повертай ліворуч, — відповіла бабця Марія й не помилилася, бо куля, яка саме тієї миті з’явилася за якихось триста метрів перед капотом автомобіля, тепер доволі швидко посувалася точно у вказаний бік, але цього разу ті змагання не судилося виграти ні їм, — я запаркував «фіатик» біля кінцевої трамвая, і ми з панною Цівле рушили стежкою до пляжу, — ані комусь іншому, бо коли куля пролітала над Бобовою, з-поза невеличкого горбка над річкою Білою бабахнули залпи протиповітряної артилерії, сірі хмаринки розквітли довкола барвистої чаші й гондоли, і сталося так, що один із пострілів продірявив оболонку, і куля впала на луку, мовби велет-парашутист, хорунжого аеронавта Шубера негайно оточив і заарештував загін Корпусу прикордонної охорони, і все це супроводжував страшенний скандал, бо аеронавт хорунжий Шубер не мав при собі ні ліцензії, ані жодного посвідчення особи, натомість мав фотоапарат, а тому його сприйняли за німецького шпигуна, і марними були вмовляння дідуся Кароля, що прибув на допомогу, та й інших змагунів, марними були пояснення, що кулю зареєстровано і вона має систему ознакування «SP-ALP-Мостиці», марними було втручання усіх панів інженерів і техніків разом узятих — капітан Римвід Остоя-Кончипольский був невблаганний, він порадив усім присутнім вирушити під конвоєм до ресторації пані Клюнґманової і чекати там подальшого розгортання подій, отже, такий був останній політ кулі «SP-ALP-Мостиці» й остання гонитва за лисом: у ресторації пані Клюнґманової подавали перепілок, телячу печеню, зрази, коропа по-єврейському, український борщ, вареники із сиром та картоплею, гусячу печінку, смажену баранину, мариновані гриби, фаршировану качку, шинку з