Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Ада здригнулася: такого вона не очікувала.
Знову запала довга тиша, і вона промовила:
— Поети формулюють думку, збирають слова… Це — інше…
Антон дивився на килим. Потому підсмикнув холоші, поклав руки собі на коліна і нахилився вперед.
— Звичайно. Та ось чого я прошу. Я тобі залишу дещо.
Він узяв валізу, розстебнув її й вийняв щось схоже на книжку в м’якій обкладинці.
— Журнал. Тут моє оповідання. Я хочу, щоби ти його прочитала. А потому на тому тижні впустила мене до хати.
Ада похитала головою.
— Те, що ти написав у журналі?
— Я знаю, як це — жити на шпальті. Ніхто не бачить твого обличчя. Ти почуваєш правоту. Самовпевненість. Усе-таки прочитай.
Антон підвівся.
Ада провела його до дверей.
— Бувай, — лагідно сказав він, простягнувши руку. — Було дуже славно. Чекатиму на наступну зустріч.
Ада похитала головою. Тоді поцілувала його у щоку.
Коли Антон пішов, вона подивилася на кухонний годинник. Вона ще навіть не зібралася на роботу. Тепер Ада працювала майже безперервно, у дві зміни: виходила о десятій і поверталася пізно.
Того дня робота рухалася повільно. У березні людський апетит був найслабший. Кілька разів протягом дня вона поверталася думками до Антона і хитала головою. Такий оце світ — усе просто відбувається.
Вона повернулася додому о десятій: сини сиділи перед телевізором — і відразу його вимкнули. Не звертаючи уваги на їхні скарги, Ада відіслала хлопців до їхньої кімнати, помилась і зібралася спати. Їй було чути, як Віктор крутиться з боку на бік за зачиненими дверима.
Згодом, у ліжку, вона згадала про той журнал, який їй лишив Антон, і навшпиньки пішла до вітальні. Повернувшись під ковдру, вона поглянула на обкладинку: то була абстрактна картина, на якій портрет Данте, вибухаючи, розлітався на тисячі шматків. Те, що на портреті саме Данте, вона зрозуміла, прочитавши назву на першій сторінці.
Вона знайшла у змісті Антонове прізвище, а потім і назву твору: «Посол мертвих». Якийсь час вагалася, перш ніж перегорнути сторінку, зазирнути всередину товстого журналу.
Назва була там. Ада прочитала перший рядок — і ахнула. Сіла. У першому реченні було її ім’я — Адріана. Її ім’я. І не лише її ім’я. Вона впізнала описане місце, впізнала людей! То була її родина. Серце Ади шалено калатало, наче вона стрибнула з парашутом; і для того, щоби він розкрився, продовжила читати.
Посол мертвих
1
Адріана народилась у місті Воскресіння на річці Пам’ять і була найстарша з дев'ятьох дітей. Висока дівчина з довгою шиєю, з тонкими павучими пальцями, зі стрункими ногами — її прозивали жирафою, і носила вона це прізвисько красиво та зі смаком, як і багато інших речей. Батько її, доктор Тарас Січ, був онуком звільнених кріпаків, вибився в люди і став суддею, а її мати, доктор Ірина Бук, була вчителька та просвітянка подібного з чоловіковим походження. Батьки дали доньці впевненість у тому, що вона ніколи не втратить свого місця у світі, хоча їй часто випадало тяжко зі світом торгуватись. Одначе вона пробачала світу його вади, бо сама змалку вийшла за його межі, встановивши зв'язок із більшою та нескінченно могутнішою імперією — тіньовою імперією померлих.
В один із останніх місяців нормального життя Ади, за рік до голоду, її родина оселилася на літо в будиночку над Чорним морем. Будинок під високим трикутним дахом стояв із відчиненими вікнами серед розлогих дубів і купався в нескінченному світлі, дихав солоним вітерцем із-над дюн. На світанку, коли всі ще спали, семирічна Адріана тихцем виходила з дому. Дівчинка вистрибом рухалася стежкою, що вела до моря, а за нею біг пасічників кіт пан Мічо, який любив моркву. Вона минала мурашники завбільшки з конячку-гойдалку, зупинялася подивитися на бражників, які пили нектар із пелюсток, схожих на засохлі краплини крові.
Стоячи на дюні й дивлячись у воду, вона посмикувала край червоної хустки, яку кілька хвилин тому пов’язала. Хустка зісковзнула, відкривши хвилясте золоте волосся. Дівчинці хотілося цілим тілом відчувати вологе повітря. Дивилася на яскраві пінні кінські гриви, на пінний пух, чула шум тисяч шабель — і міраж нескінченних з’єднаних обріїв будив хвилювання в її серці. Воно билося гучніше, ніж прибій, і Адріана уявляла себе на плоту з гілля та морських зірок. Налітав вітер-афродизіак і розгортав запахи манливого майбуття, в якому їй судилася щаслива, сповнена щедрих дарів доля.
З піску за кілька метрів од неї встала гола жінка з неприємним рудим волоссям і поспішила до води, злякавши Аду. Дівчинка дивилась і думала: де ж я бачила її раніше? Може, вдома, у місті?
Неподалік сіла чайка. Глянула на неї помаранчевим оком, схиливши голову набік, потому повернула голову, наче хотіла подивитись і перевірити ще й другим оком, і кліпнула, невдоволено сама зі собою погоджуючись. Чи бачилися вони раніше? Птаха безгучно відкрила й закрила загнутий дзьоб. Покрутила головою ще кілька разів, стала на одну ногу, потому — на другу, а тоді гидливо полетіла геть. Цікаво, а як би то було — полетіти за нею? Треба спитати подругу Славу — єдину її знайому, котра справді літала.
Слава — Королівна Вітрів (їй подобалося так зватися) — була Адиною одноліткою. Вона та її сім’я зупинились у готелі. Торік, коли вона була сама на пляжі, її підхопив раптовий вихор. Дівчинку затягло у хмару-смерч, закрутило, наче в міксері, а потому — з орлиним пером у руці — опустило на купу соломи. Коли налетів вихор, усі решта були в домі. Почувши бурю й побачивши, що дитина зникла, всі вибігли надвір — і побачили дівчинку, розхристану, та усміхнену, за сотню метрів од того місця, де вона була востаннє. Пізніше Слава розповіла Аді, як побачила свого покійного дідуся: він під’їхав на коні, спустився по всілякому смітті, яке літало у вихорі, наче по сходах.
