Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Ада сіла на пісок, чекаючи на подругу. Обхопила рукою коліна і поклала на них підборіддя. Намагалася скласти язик трубочкою, та він залишався пласким, ніби морський їжак. До неї повз жук, ворушачи щелепами, як садовими ножицями. Ада взяла патичок і підсувала його до жука, доки той заліз на нього. Поволі підняла.
І тут із трави вискочив пан Мічо і збив лапою жука на пісок.
— Адо! — до неї бігла Слава.
З морської піни вийшла гола жінка, й Ада дивилася, як із губки між її ніг стікає вода.
— Це хто? — спитала Слава.
— А ти не знаєш?
Жінка швидко пройшла повз украй здивованих дівчат.
Слава була ще худіша за Адріану. Вона жила на іншому кінці країни, в тій серцевині, яка створила Україні репутацію житниці Європи, де пшеничне колосся хвилювалося під вітром, як сонячне проміння, як золото, поплямоване кров’ю давньої різанини.
Славин батько, лікар, був худорлявим чоловіком із моноклем і постійним нежитем. Коли він приходив пограти в тарок, то завжди приносив нові книжки з картинками. Їх він мав стільки, що Ада думала, ніби він живе у бібліотеці. Поки дорослі грали в карти, дівчата роздивлялися картинки. Іноді Славин батько подовгу чхав, і всі терпляче чекали, доки напад минеться.
Жінка вдяглася, взяла свій рушник і пішла геть, а дівчата зосередилися на важливіших справах. Разом вони збирали панцирі крабів, звідки їх виклювали чайки, коли приплив відступив, немовби якась істота, не спроможна втриматися за край світу, вчепитися пальцями в пісок. Потому почали будувати міста. Проте в обідню пору династії їхніх піщаних замків уже лежали розкидані, наче середньовічні королівства, сплюндровані велетнями. Дівчата занурились у море, щоби змити пісок. Пливучи на спині, вони дивилися, як за язиками води стає не видно берега, і медузи зачіпали їх.
В Адріаниному домі мама вмовляла Славу пообідати. Слава тільки засміялась і похитала головою.
— Гляди, бо підхопиш хворобу зникомості, — мовила доктор Бук.
На це Слава всміхнулась і, пригорнувши Аду, повела її назад до моря. Напевно, вона на якусь частину була русалкою, бо за кожної можливості бігла до води. Вечорами Адріанина мама гріла воду і наливала її в цинковий таз, а дівчата сиділи на підлозі, граючись порцеляновими ляльками. Коли Слава вперше зняла сукню, Адріана помітила в неї на животі родиму пляму в формі морського коника.
— Його звати Горацій, — пояснила Слава.
Лежачи в ліжку, Адріана відчувала, що море бере її на руки, як батько. Під повіками блукали картини минулого дня. Засинаючи, вона все ще бачила голу жінку, котра пірнає у воду, і хвилі шумлять у її волоссі.
Наступного дня Ада знову побігла до моря. Цього разу берег було вкрито синіми та білими мушлями, гладенькими й заокругленими, довгастими, важкими, як мармур, і ніжними, як пір’я. Посередині лежав маленький, ніби молитовник, чорний фотоапарат «лейка»: вона уявляла, що його впустив якийсь турист, фотографуючи дельфіна, коли яхту гойднуло на хвилі. Дівчинка побігла до апарата, проте не встигла його схопити, бо хвиля змила і камеру, й більшість мушель.
— Адо!
Мама кличе.
Дівчинка ображено побрела додому, зайшла крізь скляні двері.
З порога вона побачила: обоє батьків метушаться по вітальні.
— О, Боже, ти забула, — мати уважно глянула на неї, потому відвернулася поправити синю скляну вазу з райськими пташками на каповій підставці.
Усілякі брати й сестри сиділи на підлозі, повзали по ній і додавали ще більшого гармидеру.
Батько, радячись про щось зі садівником, помахав Адріані. Вона подивилася на його високу елегантну постать. Він був узутий у сірі черевики з носорожої шкіри, вбраний у блискучий сріблястий жилет і в костюм кольору темної білки.
З тіні вийшов незнайомець. На ньому була біла сорочка з гофрованою манишкою та з французькими манжетами. Кошлате волосся було брудне, а черевики готові от-от розвалитися на шматки після наступного походу. Чоловік манірно клацнув підборами, вклонився так, що мало не лизнув підлогу, і простягнув руку з м’якими, слабкими пальцями.
— Хто ви? — спитала вона.
Він скривив повні губи. Образився.
— Я художник.
— Портрет, Адо, портрет, — жваво втрутилася мати.
— Так, ходи-но, стань тут, дитино, — мовив доктор Січ.
Засмучена, Ада зробила так, як їй було сказано. Ну от, моря сьогодні не буде. От нудота. Дві години стояти, поки цей дурень малюватиме, — навіть слова сказати не можна!
— У Відні неспокійно, — кинув чоловік.
Ада здригнулася. Неспокійно у Відні. Тільки таких новин їй бракувало. Канікули, в неї канікули. На канікулах забуваються. Усе на світі забувають.
— Мене це не дивує, — сухо відказав батько.
Здається, він теж хотів тимчасово відмежуватися від світу. Як добре. Ліпше тиша, ніж порожні балачки.
— Збирайтеся! — плеснула в долоні мати.
Родина зібралась, утворивши єдину лаву. Навіть маленький Орест стримувався, та в якийсь момент терпець йому урвався й він фальцетом вигукнув:
— Мамо, а як ти думаєш, чому в мене очі жовкнуть — і що робити?
Усі стояли, вдихаючи запах парфумів і мила, слухаючи море та птахів, дивлячись, як метелики п’ють нектар за відчиненими дверима, — а несамовитий художник шмагав полотно пензлем.
Невдовзі митець, котрий за час роботи наче постаршав на десять років, махнув усім рукою, закликавши подивитися, що вийшло. Він увійшов у кураж і, поки родина милувалася портретом, прихилився до піаніно, впершись рукою в бік, і мовчав.
Ада замислилася, наскільки більшими за неї виглядають батьки, наскільки вони на картині красивіші та довершеніші за неї. Не приховуючи огиди, скривилася, побачивши власне обличчя: біляве волосся, зелені мигдалеві очі, посаджені так широко, що високі вилиці здаються кінцями бумеранга. А підборіддя таке квадратне, хоч кухоль на нього став. Ну, і ноги та шия — точнісінько як у жирафи. Це все їй дав Бог, і вона розуміла, що треба бути вдячною. На щастя, вона була задоволена собою незалежно від того, як на неї дивився світ. Розвернувшись спиною до художника, чия самовдоволеність її ображала, Ада спитала в матері:
— А тепер можна на пляж?
— Що? Так… Це ж чудово, правда, любий? — сказала пані Бук чоловікові, й вони обоє подивилися на художника, котрому вже кортіло кого-небудь убити.
Відкинувши волосся з чола, автор вичавив зі себе посмішку. «Моє гасло: один ранок — один портрет». Він так вирішив. Якщо вже це приводить його на дачу до лицемірів, то нехай, — він хотів такого життя.
Тим часом задоволене подружжя підняло руки над головами і заплескало