Посол мертвих - Аскольд Мельничук

У ту саму поїздку на море, на узбережжя, що колись належало легендарним царям і царицям — неймовірним створінням, котрі виявляли кохання одне до одного, даруючи навзаєм гори та села, — доктор Січ, колишній містик і семінарист, узяв Аду на екскурсію до монастиря. До більшості монастирів жінок не пускали, втім, Адин батько був поважний чоловік, і навіть кримські ченці чули про нього. Коли він прибув: у літньому піджаку й у широких білих штанях, тримаючи доньку за руку, — вони відчинили браму навстіж. Той монах, котрий водив їх територією, казав, що він має кількасот років; у це доктор Січ, звісно, не вірив, але тримав сумніви при собі: так він чинив практично з усіма думками, які могли здатися комусь поганими.

Кілька десятиліть опісля Ада пам’ятатиме ікону Благовіщення: аскетично-худий Гавриїл звертається до стривоженої та серйозної Марії, яка сидить на золотому троні, перебираючи пальцями край храмової завіси, що символізує смертну плоть, у яку їй судилось огорнути безсмертний дух свого Сина. Німби навколо голів красиво поблискували, і лазер світла, який цілив у її живіт, проходив крізь голуба й формував щит навколо несотвореного образу, що мав розквітнути в ній. Ада подумала так само про своє зачаття: якась сила проникла в пошрамований живіт матері й зробила її чистою, ясною, обраною.

На відміну від багатьох дівчат-католичок, котрі проходять через період, коли уявляють, як вони стануть черницями, Ада відчула, що їй безмежно цікаві та привабливі зображення прекрасної Магдалини…

До батька почали ходити поважні люди. Ада розуміла, що вони дуже поважні, бо її не кликали чаювати разом із ними. Вона спостерігала за парадом огрядних людей у білих льняних костюмах. Стиснуті губи відвідувачів витягалися, нагадуючи носик поливалки, з якою садівник доглядав фаленопсиси. Вони говорили про політику, — Ада це розуміла. Чула прізвища «Винко», «Петля» і «Сталін», — портрет останнього висів у їхній школі на кожній стіні. То були імена, можливо, для історичних книжок, але аж ніяк не для віталень. Ні, це її зовсім не тішило.

Опиняючись поза колом дорослих турбот, Ада зверталася до книжок. Того літа вона виросла від Пеппі Довгапанчохи до Сельми Ляґерльоф. Сонце хилилося до вечора, а вона лежала впоперек лозової кушетки на веранді, поринувши з головою в «Сагу про Єсту Берлінґа».

Вакації промайнули швидко. Їдучи на вокзал у фургоні, запряженому кіньми, сидячи поруч із мамою навпроти гомінливих братиків і сестричок, Ада слухала, як колеса читають брайлівське письмо дороги, й дивилася на довгоногих журавлів, які бігали між високих сухих трав. Єдиним рухом повітря тієї пори для неї був материн подих на шиї. Ада їла бутерброд зі сиром і переможно дивилася навколо. Це її країна: хоч куди поїдь — усюди вона вдома!

Фургон тягли два мляві ваговози. За повіддям сидів, стежачи за вибоїнами, чоловік із довгим сивим волоссям і з бородою до пояса, наче зробленою зі залізного дроту.

Циган зі старого міста. Так вона собі уявляла. Візник попльовував і сміявся без причини. Суддя, сидячи біля нього, витяг жувальний тютюн — і обидва насолоджувалися його гіркотою.

Доктор Січ запитав його, звідки він.

— О, ви такого місця не знаєте, — відмахнувся чоловік.

Ада відщипнула шматочок хліба і кинула у струмок.

— Правда?

— Правда. Я зі Сходу. Мій батько був король.

Суддя тихо розсміявся.

Візник додав крізь зуби:

— Тепер, мабуть, мені бути королем: батько, певно, вже помер… А ти хто? — спитав він Аду.

— Просто жирафочка, — сказав доктор Січ.

— Слухай, жирафочко, ти знаєш, що саме тут святий Андрій пішов на небеса за Спасителем?

— А хто це — святий Андрій?

— О, то це правда?

— Що?

— Що вода світу випаровується. Невдовзі всі океани пересохнуть.

— Чому ви це кажете? — спитав доктор Січ.

— Бо люди про все забувають. На роботі людей бачу — всі все забувають…

— А до чого тут океани?

— Усе, що було, записано на воді. Вода — це світова пам’ять. Ви коли-небудь думали про щось таке, чого ніколи не бачили?

Доктор кивнув.

— Це все тому, що вам у вухо потрапила якась крапля води. Та коли люди починають забувати — це означає, що води меншає.

— А все-таки, хто такий святий Андрій? — не відступалась Ада.

— Перший апостол твого Спасителя Ісуса Христа.

— А чому ви кажете, що він мій Спаситель? Чого всі мені намагаються віру накинути? — спитала дівчинка.

— Я молюсь Аллахові, — задумливо відповів візник.

— Ви з батьком посварилися? — спитав доктор Січ.

— Ні. Я просто хотів мандрувати, Божий світ побачити.

— Як ви живете?

— Усюди, де буваю, зустрічаю тих, хто знає мого батька, — просто відказав візник. — Вони допомагають мені. Якщо треба. Це не часто буває. Родина. Чингісхан, розумієте?

— А, ханський рід.

— Так кажуть. Сам я не надто цим переймаюся.

— Чи можу я щось для вас зробити?

Старий озирнувся на Адиного батька. Візникове око сльозилося.

— Ви здивуєтеся, скільки знає старий візник. Ось, наприклад, бачите той будинок? — він указав батогом на ветху споруду з чорного каменю на пагорбі над шляхом.

За будинком сонце вигравало призахідною жаркою барвою.

— То — мого двоюрідного брата. Мій батько його виховав. Батька любили — а любов має велику силу.

Ада відчула, як вдихнули легені хмар. То був один із таких моментів, коли ти у своєму житті наче на сцені й за тобою стежать сотні пар очей.

Візник подивився на Аду і сказав:

— Пам’ятай, жирафо: у світі є люди, котрі допоможуть тобі у біді, лише треба знати, де їх знайти, і знати, як висловити те, що на душі.

— З цим будинком одна історія пов’язана, — продовжив він. — Хочете послухати?

Ада кивнула.

На вокзалі батько щедро винагородив візника.

Сидячи на іншому кінці платформи, Ада помітила ту саму руду жінку.

2

Опісля Чорного моря вона вже не бачила. Наступними роками батько дедалі глибше поринав у роботу.

Вона зрозуміла, що не все гаразд, коли наступного літа, замість того, щоби поїхати на літо до діда в село Ласки, залишилась удома в місті.

— У селі нічого їсти, — пояснила мати.

Того року вони й самі недоїдали, хоча діти на таке не надто звертали уваги. Втім, Ада помітила, що батьки дуже посерйознішали, а час від часу краєм вуха чула їхні розмови про похорони та про голод. Здавалося, щось недобре ще далеко, проте вже наближається…

Та міське життя до війни мало чимало своїх невеликих принад. Воскресіння на річці Пам'ять було тисячолітнім містом і знало, чим розважити своїх мешканців: кінець літа передував буянню осінніх барв. Ада