Посол мертвих - Аскольд Мельничук

«Ну, що мені лишається на світі, — сперечалася вона сама зі собою, — крім хвилювань за Алекса з Полом, духів і фотографій духів».

— Так! — зрештою сказала вона й домовилася зустрітися наступного вечора перед кінотеатром «Liberty Theatre».

Він швидко попрощався, акуратно накинув дощовик із підколотим рукавом і вийшов у мокрий вечір. Вона стояла у дверях, перебираючи волосся, й дивилася, як він човгає під мжичкою у тьмяному ліхтарному світлі.

Прямуючи додому з крамниць надвечір наступного дня, вона побачила юрбу, що сунула вздовж Броуд-стрит. Більшість людей у ній були чорні. Попереду йшов чоловік і щось кричав у мегафон, який так викривляв його мову, що Ада не розуміла жодного слова. То був якийсь протест. Вона подивилася на рішучі обличчя демонстрантів. Їх до Америки теж привезли силоміць. Змусили залишити домівки. Де в чому й у неї так. Їм навіть гірше… Знов Ада відчула, що потрапила до якоїсь чужої історії — наче Ґретель у країні Оз. Де її місце? Чи знайде вона свою сюжетну лінію в національній історії?

Біля кіно Семмі її здивував: сказав, що забув удома гаманець, тож чи вона не проти заплатити за квитки? Він усе поверне, toutes de suite — він використав французький вираз, вивчений не десь-інде, а у Франції. Та й загалом він був схильний пересипати мовлення фразами, які мали зробити на співрозмовницю враження, що вона спілкується з розумним чоловіком. Від попкорну він відмовився, обравши натомість кока-колу. Дивлячись кіно, Ада зітхала: а про мене ніхто фільму не зніме… Ніхто на світі не знає її історії. Вона раптово вийшла зі задуми, коли посеред «Останнього з могікан» Семмі прихилився до неї й поклав руку їй на груди. Ада не намагалася її скинути. Навпаки, вона підтримала його. Скільки місяців минуло, відколи її торкалася чоловіча рука!.. Вона вже все забула. Здавалося, та єдина рука працює за дві, й Ада не заперечувала.

Після фільму вона привела його додому. Совість сердито нашіптувала їй своє — але ж вона була самотня, самотня… Вона так довго не мала розради, не мала кого пригорнути, з ким поцілуватися — в отой інший, необхідний, спосіб. Сини були посудинами, куди вона переливала себе, не отримуючи нічого натомість. Хто їй указуватиме, як треба жити, — після того, що з нею сталося?

Вона намагалася поводитися тихо, та Пол почув, як вона зайшла. Він розбудив Алекса, і вони обидва почали прислухатися під дверима до того, як пара схвильовано поспіхом рушила до кімнати Ади.

Вона завагалася. Треба було відіслати його додому, подумала вона, дивлячись на його велику тінь у дверях, спостерігаючи, як він скидає на підлогу плащ, як однією рукою швидко розстібає ґудзики сорочки, як пригортає її до себе ще до того, як вона приймає будь-яке рішення. Саме ця рука — рука воїна — притягла її якнайближче, втримала, змусила здатися на милість мокрій, брудній радості, хоч Аді й здавалося, що в коридорі чути кроки, хоча вона й гадала, що ж подумають хлопці, якщо почують…

Звичайно, вони почули. Звуки любощів, які тієї ночі лунали в помешканні, приховати було неможливо.

Те, що вони почули, потому ціле життя йшло за ними, як Адріанині привиди.

Хвороби Семмі, його рани, його смертність робили його таким собі прикордонником біля брами краю, який так її цікавив. Тінь цього чоловіка падала на той бік. Вона уявляла собі, що заїздить його так, що він помре між її стегон. Власні думки лякали Адріану, але вона не могла дивитися на себе критично: батьки з дитинства прищепили їй упевненість. Адже кажуть про секс, що це — маленька смерть? О, так, цей дешевий дрібний коханець упаде замертво врешті-решт, але вона його виходить, поставить на ноги — й він скаже їй те, що вона хоче знати. Вона згадувала море, згадувала, як у чарівному світі свого дитинства збирала каштани. Вона дала йому гратися своїми грудьми і покусувала його за вуха, схожі на гриби.

Хоча вона, певно, мала свої мотиви бути з ним, чоловік не нарікав. Майже рік вона була така доступна для Семмі, що він почувався так, ніби володів цілим гаремом гурій. Вона була його рабиня, його Саламбо, його О. Вона не лише вдовольняла його сексуальні потреби, а й годувала його в ресторані, рвучи чек і розраховуючись зі своєї платні. Понад те в неї тепер з’явився співрозмовник. Вони говорили: вона — ламаною англійською, він — отією самою швидкою гугнявою говіркою північного Джерсі. Як виявилося, Семмі був чоловік непростий.

Він висадився на узбережжі Нормандії. Згодом працював в архівах у ратуші. Знав місто, і люди в місті його знали. Адріана помічала, що на неї дивиться багато очей, коли вони йдуть вулицями вдвох, — тепер вони вже гуляли вулицями.

Він пояснював їй, як улаштовано світ. Цього вона й досі хотіла від чоловіка: чути, як відбуваються певні речі у світі, — адже світ належить чоловікам і тільки чоловік у ньому вповні все розуміє.

Він розповідав їй про різні бюро в ратуші, про місця, де тримають дарчі, де реєструють собак, як проводять перепис населення. Він розумівся на нерухомості, на податках, на дозволах та порушеннях і розповів, що її ресторан — один із найчистіших у місті. Розповідав про постанови на зборах міської ради, про День пам'яті й про мера. Вона і гадки не мала, що в її місті кипить така розмаїта діяльність. В її уяві поставав великий світ, відвертаючи її від власних негараздів.

Вона вмовила його розповісти про війну, про Нормандію, про кров та смерть, і від цього також мала полегшу. Розмовляючи про війну, вона жвавішала, молодшала, згадувала себе в ті роки, коли один світ був при смерті, а другий мінився і вражав — світ незнайомців та незнайомих мов.

— Секрет Америки, — сказав він, — у тому, щоби створити цінність. Яку цінність маєш для інших ти?

— Та яка з мене користь? — засмутилася вона, і її світле волосся впало йому на груди.

— О! — він і сам здивувався. — Та більша, ніж ти вважаєш. Ти мені нагадала. Ми народжуємося цінними. Тільки треба робити одну річ.

Її серце калатало. Як добре це чути. То що ж робити? Як зробити себе значущою?

— Яку?

— Люби ближніх, сонце. Ото й усе.

Він потягнувся і схопив її за грудь.

— Тут можливе все, — мовив він. — Аби тільки гроші. Та й ціна