Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

його сина. Кардинал повідомив йому, що хотів віддати архієпископство своєму дядькові, братові своєї матері, але вирішив зробити йому приємність, і вони, мовляв, разом поїдуть до Рима. Донові Ільяну залишалося тільки погодитись. Вони виїхали до Рима втрьох, де їх прийняли з почестями, месами та процесіями. Через чотири роки папа помер, а нашого кардинала всі інші кардинали обрали його наступником. Коли дон Ільян довідався про це, він поцілував ноги Його Святості, нагадав йому про його давню обіцянку й попросив посаду кардинала для свого сина. Тоді папа пригрозив, що засадить його до в’язниці, адже йому добре відомо, що він не більше як чаклун і в Толедо був професором чаклунських наук. Нещасний дон Ільян сказав, що хоче повернутися до Іспанії, і попросив у нього харчів на дорогу. Але папа нічого йому не дав. І тоді дон Ільян (чиє обличчя раптом у дивний спосіб помолоділо) сказав голосом, у якому не було тремтіння:

— Тоді доведеться мені з’їсти куріпок, яких я приберіг на цю ніч.

З’явилася служниця, і дон Ільян звелів їй засмажити куріпок. Коли він промовив ці слова, папа опинився в підземній келії в Толедо, будучи лише простим священиком із Сантьяго, і відчув такий сором за свою невдячність, що не посмів навіть попросити пробачення. Дон Ільян сказав, що з нього буде досить цього випробування, відмовив йому в призначеній для нього порції куріпок і вивів його на вулицю, де побажав йому щасливої дороги й дуже чемно з ним попрощався.

(З «Книги Заступництва» інфанта дона Хуана Мануеля {56} , який запозичив цей сюжет з арабської книги «Сорок ранків і сорок ночей»)

Дзеркало, окреслене чорнилом

Історія знає, що найжорстокішим із правителів Судану був Якуб Хворобливий, який віддав свою країну на поталу єгипетським збирачам податків і помер в одній із зал палацу чотирнадцятого дня місяця бармаджата 1842 року. Ходили чутки, ніби чарівник Абдерахман Ель Масмуді (чиє ім’я може бути перекладене як Служитель Милосердного) укоротив йому віку за допомогою кинджала або отрути, але природна смерть уявляється нам імовірнішою — недарма ж небіжчика називали Хворобливим. А втім, капітан Річард Френсіс Бертон{57} розмовляв з цим чарівником 1853 року, й ось що той йому розповів:

«Це правда, що я потрапив у полон до Якуба Хворобливого внаслідок змови, яку організував мій брат Ібрагім, що плекав марні надії на допомогу чорних вождів із Кордофана{58}, які виявилися підступними та зрадливими й виказали його. Мій брат загинув од меча, засуджений до страти на ешафоті, а я припав до огидних ніг Хворобливого і сказав йому, що я чарівник і якщо він подарує мені життя, то я покажу йому ще дивовижніші чудеса, аніж ті, які показують за допомогою фанусі джіяль (чарівного ліхтаря). Той зажадав, щоб я негайно довів свої здібності. Я попросив очеретяне перо, ножиці, великий аркуш венеціанського паперу, чорнильницю, жаровню, кілька зернят коріандру та унцію горілки з агави. Я розрізав аркуш паперу на шість смуг, написав на перших п’ятьох талісмани та заклинання, а на останній такі слова, які даються у славному Корані: «Ми зняли з тебе покривало, і погляд твоїх очей проникливий». Після цього я накреслив магічний малюнок на правій долоні Якуба, потім попросив, щоб він його стер, і накреслив чорнилом коло в самій середині. Я запитав у нього, чи бачить він своє віддзеркалення в колі, й він відповів ствердно. Я сказав йому, щоб він не підводив погляду. Підпалив горілку з агави та зернята коріандру і спалив заклинання на жаровні. Попросив його назвати істоту, яку він хотів би побачити. Він подумав і сказав мені, що хотів би побачити дикого коня, найгарнішого з тих, які пасуться на луках, на краю пустелі. Він подивився й побачив зелений і тихий луг, а потім і коня, який наближався до нього, швидкий і спритний, як леопард, із білою зіркою на лобі. Він попросив у мене цілий табун коней, таких самих гарних, як і перший, і побачив на обрії велику хмару куряви, а потім і табун. Я зрозумів, що моє життя в безпеці.

Щойно починало розвиднятися, двоє солдатів заходили до моєї камери і проводили мене у велику залу, до Хворобливого, де вже на мене чекали ладан, жаровня й чорнило. Він вимагав, щоб я показував йому все, що існує на світі. Цей чоловік, який уже помер і якого я ненавиджу, мав змогу бачити все те, що бачили люди, і ті, яких уже давно немає на світі, і ті, які живуть і сьогодні: міста, країни з різним кліматом та королівства, на які поділена земля, скарби, що в ній переховуються, кораблі, які перетинають море, інструменти війни, музики та хірургії, граційних жінок, нерухомі зірки й планети, кольори, якими користуються невірні, щоб малювати свої огидні картини, мінерали та рослини з тими таємницями та корисними властивостями, які вони ховають у собі, срібних ангелів, чиє завдання — хвалити Аллаха та виправдовувати Його діяння, вручення премій у школах, статуї птахів і царів, що зберігаються в самому серці пірамід, тінь, яку відкидає бик, що підтримує землю, і рибу, на якій стоїть бик, пустелі Аллаха Милосердного й Милостивого. Він бачив речі, які неможливо описати, такі, як вулиці, освітлені газом, і як кит, що помирає, коли почує крик людини. Одного разу він мені наказав, щоб я показав йому місто, яке називається Європою. Я показав йому її головні вулиці, й, мабуть, він саме плив у цій повноводній річці людей, де всі були одягнені в чорне, а очі в багатьох ховалися за скельцями окулярів, коли вперше побачив Людину в Масці.

Ця постать, яка іноді була в суданському одязі, а іноді — у військовій формі, але завжди з обличчям, що було затулене покривалом, відтоді почала проникати в усі видіння. Вона з’являлася скрізь і всюди, і ми не