Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Майже неймовірний читач або читач, якого взагалі не буде, «Кенінґів» може з метою одержання додаткових відомостей зазирнути до посібника «Середньовічні германські літератури», якого я написав у співавторстві з Марією Естер Васкес. Принагідно я вважаю за потрібне згадати про ще дві монографії, які мають безпосередній стосунок до цієї теми: «Die Kenningar der Skaldert»[17], Leipzig, 1921; «Die Altenglishen Kenningar»[18], Hale, 1938, написані Гертою Маркардт (Herta Marquardt).
«Наближення до Альмотасима» я написав 1935 р.; незадовго перед його написанням я прочитав «The Sacred Fount»[19] (1901), що має до певної міри аналогічний сюжет. Оповідач, у тонко написаній новелі Джеймса, намагається дослідити, чи у В впадають А або С; у «У наближенні до Альмотасима» він передчуває або вгадує через В далеке існування Z, про якого В нічого не знає.
Заслуга чи провина воскресіння цих сторінок, безперечно, вплине не на мою карму, а на карму мого великодушного і наполегливого друга Хосе Едмундо Клементе.
X. Л. Б.
Історія вічності
І
У тому уривку з «Еннеад», де ставиться питання про природу часу й автор намагається дати їй визначення, стверджується, що спочатку треба зрозуміти, що таке вічність, бо — як усім відомо — вона модель і архетип часу. Таке початкове застереження, якщо ми повіримо в його щирість, схоже, усуває будь-яку надію порозумітися з тим, хто це написав. Адже саме час становить для нас проблему, проблему трепетну й нагальну, можливо, найжиттєвішу проблему метафізики; що ж до вічності, то вона для нас гра або зневірена надія. У Платоновому «Тимеї» ми читаємо, що час — рухливий образ вічності, і ця думка анітрохи не спроможна похитнути загальну переконаність у тому, що вічність — образ, утворений із субстанції часу. Саме цей образ, це недоладне слово, навкруг якого точиться стільки суперечок, я й маю намір описати в його історичному контексті.
Поставивши з ніг на голову метод Плотіна{63} (єдиний спосіб ним скористатися), я почну з того, що пригадаю все темне й малозрозуміле, пов’язане з часом, цією метафізичною, природною таємницею, яка передує вічності, адже вічність — дочка людей. Одне з таких темних місць, не найзагадковіше, але від цього не менш таємниче, стосується напрямку часу. Усі вважають, що він плине з минулого в майбутнє, але не менш логічним буде й протилежне припущення, виражене в поетичних рядках Міґеля де Унамуно{64}:
У темряві ночі річка годин плине з вічного завтра…[20]
Обидві гіпотези однаково ймовірні — й однаково недоступні для перевірки. Бредлі{65} заперечує обидві й висуває свою власну концепцію: майбутнє треба виключити, бо воно — штучна конструкція, яку створюють наші надії, а «актуальне» звести до агонії нинішнього моменту, який розпадається і зникає в минулому. Цей відхід у минуле, схоже, збігається з періодами занепаду та наступу банальності, тоді як будь-яка активність спрямовує нас у майбутнє… Бредлі заперечує майбутнє; одна з філософських шкіл Індії заперечує теперішнє, вважаючи його чимось непоясненним. «Апельсин або ось-ось відірветься від гілки, або вже лежить на землі, — стверджують ці дивні вульгаризатори. — Ніхто не бачить, як він падає».
Існують й інші труднощі, пов’язані з часом. Одна з них, можливо, найбільша, — це узгодити індивідуальний час кожної особи із загальним математичним часом, і саме вона стала предметом загального обговорення під час недавнього захоплення теорією відносності, й усі це пам’ятають — або пам’ятають, що пам’ятали зовсім недавно. (Я формулюю цю проблему так, дещо її видозмінюючи: якщо час — це процес, який відбувається в мозку, то як він може відбуватись однаково в мізках тисяч людей або навіть у мізках двох різних людей?) Ще одна проблема описана елеатами{66} — вона виникає внаслідок заперечення ними руху. Її можна викласти в таких словах: неможливо, щоб за вісімсот років проминув термін у чотирнадцять хвилин, бо необхідно, щоб раніше проминули сім хвилин, а перед сімома хвилинами — три хвилини з половиною, а перед трьома хвилинами з половиною — одна хвилина і три четвертих і так до нескінченності, а тому чотирнадцять хвилин ніколи не проминуть. Расел{67} відкидає цей аргумент, стверджуючи, що нескінченні числа цілком реальні та що в них немає нічого незвичайного, що вони даються відразу, за визначенням, а не як границя нескінченного процесу числення. Ці неймовірно великі числа Расела добре відповідають нашому уявленню про вічність, яку також не можна визначити через перелік її частин.
Жодна з тих вічностей, що їх уявляли собі люди, — вічність номіналізму{68}, вічність Іринея{69}, вічність Платона — не мислиться як механічна сума минулого, теперішнього та майбутнього. Вона набагато простіша й набагато чудесніша: це — одночасність усіх цих часів. Повсякденна мова і той дивовижний словник, dont chaqué édltion fait regretter la précédente[21], схоже, не приділяють цьому уваги, проте саме так думають метафізики. «Об’єкти в душі розташовуються послідовно, спочатку Сократ{70}, а потім кінь, — читаю я в п’ятій книзі «Еннеад», — якась річ там завжди виокремлюється та осмислюється, а тисячі речей губляться; але Божественний Розум охоплює разом усе суще. Минуле перебуває у своєму теперішньому, так само як і майбутнє. Ніщо не минає в цьому світі, де все триває в щасливому стані свого існування».
Я переходжу до розгляду тієї вічності, з якої виникли всі наступні. Насправді Платон не був першим, хто її відкрив, — в одній зі своїх книг він говорить про «стародавніх і священних філософів», які були його попередниками, — але він блискуче доповнив і підсумував усе зроблене до нього. Дойсен порівнює погляд Платона зі світлом призахідного сонця — світлом сліпучим і завершальним. Усі давньогрецькі концепції вічності увійшли у твори Платона й були ним або відкинуті, або творчо переосмислені в дусі трагедії. Тому я віддаю Платонові першість перед Іринеєм з його другою вічністю, над якою панують три різні, але об’єднані в одне Божество постаті.
Ось як говорить Плотін із притаманним йому запалом: «Кожна річ на збагненному небі є небом, і земля там також є небом, як і тварини, рослини, люди та море. І споглядають вони