Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Так ми дожили до ранку чотирнадцятого дня місяця бар-маджат. Чорнильне коло було накреслено на долоні, горілку з агави вилито на жаровню, заклинання спалено. Ми були тільки вдвох. Хворобливий звелів мені показати йому невідворотне й справедливе покарання, бо його серце того дня жадало побачити смерть. Я показав йому солдатів із барабанами, обтягнутий шкурою молодого бичка ешафот, щасливу юрбу роззяв, яка з нетерпінням чекала видовища смерті, ката з мечем правосуддя в руках. Він здивувався, побачивши цю картину, і сказав мені: «Це Абу Кір, який відрубав голову твоєму братові Ібрагіму і який укоротить віку й тобі, коли я навчуся викликати ці видіння без твоєї допомоги». Він зажадав, аби привели засудженого на смерть. Коли його привели, він змінився на обличчі, бо то був чоловік з білим покривалом на обличчі. Він наказав мені, щоб перед тим як його вбити, з нього зірвали маску. Я кинувся йому в ноги і сказав: «О царю, ти, який пануєш над часом, матерією і плином віків, ця людина не така, як інші, бо ми не знаємо ані її імені, ані імені її батьків, ані міста, яке є її батьківщиною, тому я не смію доторкнутися до неї, щоб не взяти на себе провину, яка мені тепер невідома». Хворобливий засміявся, а потім сказав, що він візьме провину на себе, якщо йтиметься про провину. Він дав присягу на мечі й на Корані. А потім наказав, щоб засудженого на смерть роздягли, кинули його на плаху, обтягнуту шкурою молодого бичка, й зірвали з нього маску. Усе було зроблено так, як він наказав, і перелякані очі Якуба змогли нарешті побачити обличчя невідомого — і то було його власне обличчя. Від страху він збожеволів. Я схопив його тремтячу праву руку своєю рукою, яка залишилася твердою, і наказав йому дивитися далі на церемонію смерті. Дзеркало міцно тримало його під своїми чарами: він навіть не спробував відвести від нього погляд або стерти чорнильне коло. Коли меч у картинці видіння опустився на шию винного, він застогнав жалібним голосом, який не пробудив у мені співчуття, і впав на підлогу мертвий.
Нехай славиться Той, Хто не вмирає, і тримає у своїй руці два ключі, один від Безмежного Прощення і другий — від Нескінченно Тяжкої Кари.
(З книги Р. Ф. Бертона «Озерні регіони Екваторіальної Африки»)
Двійник Магомета
Позаяк у свідомості мусульман ідеї Магомета й релігії нерозривно пов’язані, Господь наказав, щоб на небі ними завжди правив дух, який грає роль Магомета. Це не завжди одна й та сама людина. Одного разу на цю посаду було призначено жителя Саксонії, якого за життя захопили в полон алжирці, серед яких він навернувся до ісламу. Та оскільки він був вихований як християнин, то почав розповідати своїм підданим про Ісуса й переконувати їх у тому, що він був сином не Йосипа, а Сином Божим; довелося його замінити. На місце розташування цього Магомета вказує провідна зірка, видима лише для мусульман.
Справжній Магомет, той, який написав Коран, уже невидимий для своїх прихильників. Мені розповідали, що спочатку він правив ними, але потім почав їх пригноблювати, і його заслали на Південь. Одну з мусульманських спільнот демони підбурили визнати Магомета Богом. Щоб утихомирити цей заколот, Магомета забрали з пекла й відправили на заслання. Саме там мені й довелося з ним зустрітися. Він був схожий на тих тілесних духів, які не наділені внутрішніми чуттями, і його обличчя було майже чорне. Він зміг лише промовити: «Я ваш Магомет» — і вмить занурився під воду.
(З книги Емануеля Сведенборґа «Справжня християнська релігія», 1771 р.)
Історія вічності[14]
…Supplementum Livii; Historia infinita temporis atque aetemitatis.
Quevedo. «Perinola», 1632 [15]
…nor promise that they would become in general, by learning criticism, more useful, happier or wiser.
Johnson. «Preface to Shakespeare», 1765 [16]
Передмова
Я не так багато скажу про «історію вічності», есей, що дав назву цим сторінкам. Спочатку я говорю про філософію Платона{59}; у праці, яка намагається дотримуватися хронологічної точності, певно, раціональніше було б починати від гекзаметрів Парменіда{60} («Не було ніколи й не буде, тому що є»). Сам не знаю, як я міг порівняти з «нерухомими музейними експонатами» форми Платона і як я не зрозумів, читаючи Шопенгауера{61} та Еріуґену{62}, що вони живі, могутні й органічні. Рух, розташування різних місць у різні моменти, неможливо собі уявити без часу; те саме можна сказати і про нерухомість, перебування на тому самому місці в різних точках часу. Як я міг не відчути, що вічність, про яку з любов’ю мріяли стільки поетів, — це чудова фантазія, що звільняє нас, хай навіть на одну швидкоплинну миттєвість, від нестерпного гніту послідовності?
Ці сумніви спонукали мене додати ще два есеї, які доповнюють або
