Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
— Мені огидно тебе потрошити, — сказав Різник і підняв руку, щоб урізати йому ляпас.
Але Луханера його зупинила. Вона обхопила його за шию, подивилася на нього своїми чаклунськими очима і гнівно промовила:
— Облиш цього боягуза, який намагався переконати нас, що він чоловік.
Франсиско Реаль на мить розгубився, а тоді обняв її, мовби навіки, і крикнув музикам, щоб вони заграли танго й мілонґу, а всім іншим наказав танцювати. Мілонґа охопила все приміщення, мов пожежа, з кінця в кінець. Реаль танцював старанно, але без особливого запалу, адже він її вже мав. Коли вони опинилися біля дверей, він крикнув:
— Розступіться, сеньйори, я відведу її спати.
Сказав, і вони вийшли, притулившись щокою до щоки, ніби сп’янівши від танго, ніби танго затуманило їм розум.
Я, певно, густо почервонів од сорому. Схопив першу-ліпшу дівулю, зробив із нею кілька кіл, а тоді покинув. Вигадав, що від тисняви й задухи мені стало зле, і попід стіною став пробиратися до виходу. Ніч була просто чудова — але для кого? На повороті вулиці стояв порожній фургон; дві гітари вмостилися на сидіння, мов християни. Мені стало сумно, що їх так покинули, ніби ми, люди, вже нездатні й на те, щоб узяти із собою свій інструмент. Я почав переконувати себе, що не такі ми вже й нікчеми. Я схопив гвоздику, яку раніш заклав собі за вухо, пожбурив її в калюжу і кілька хвилин дивився на неї, щоб ні про що не думати. Мені хотілось якомога швидше добутися до наступного дня, я хотів вирватися з цієї ночі. Тут я відчув, як хтось штовхнув мене ліктем, і це мені принесло майже полегкість. То був Росендо, який сам-один ішов геть із нашого селища.
— І завжди ти плутаєшся під ногами, вишкребку, — буркнув він мимохідь, чи то щоб полегшити собі душу, чи просто так.
Сказавши це, він пірнув у найгустішу темряву, подавшись у напрямку річки; я більше ніколи його не бачив.
Я залишився стояти, дивлячись на все те, з чого складалося моє життя: на небо, якому кінця не видно, на річку, яка дзюркотіла десь під моїми ногами, на сонного коня, на невимощену вуличку, на печі — і думав, що я теж, мабуть, лише бур’янина на цьому полі, яка виросла серед квітів, жаб і розкиданих повсюди кісток. Та й що могло вирости на цьому смітнику, крім нас, що вміємо лише горло дерти, а коли доходить до небезпеки, то відразу його стуляємо? А потім подумав, що ні, що чим більше по нас топчуться, тим хоробрішими нам треба бути. Ми — сміття? То чому ж тоді ми так п’яніємо від мілонґи, яка лунає в наших домах і з вітром приносить нам запах жимолості? Ніч була до болю чудовою. Зірок над головою стільки, що, коли на них дивишся, іде обертом голова, не збагнеш, які з них вище, а які — нижче. Я подумки переконував себе в тому, що все, що сталося, мене не стосується, але боягузтво Росендо і нестерпна зухвалість чужинця не давали мені спокою. Тому довготелесому навіть нашу найліпшу дівчину вдалося забрати собі на ніч. Я думав про неї і про багатьох інших, а може, й про всіх, бо Луханера — це вам не жарт. Одному Богові відомо, куди вони подалися. Далеко вони не могли піти. Либонь, милуються десь поблизу, в якійсь канаві.
Коли я повернувся, всі знову танцювали, так мовби й не було нічого.
Намагаючись не привертати до себе уваги, я змішався з натовпом і побачив, що чимало з наших уже розійшлись, а хлопці, які прибули з Півночі, танцювали танго разом з тими, хто залишився. Не було ані штовханини, ані сутичок, усі намагались поводитися пристойно, хоч і не втрачали пильності. Музика ніби дрімала, дівчата, що танцювали з чужинцями, не розтуляли рота.
Я чекав дальших подій, але не того, що сталося.
Ми почули, як за дверима плаче жінка, а потім пролунав голос, який ми вже знали, але він був тихий, майже занадто тихий, ніби не належав нікому. Він промовив:
— Заходь, дівчино.
І тут пролунав іще один плач. І тоді голос повторив таким тоном, ніби почав утрачати терпець:
— Відчиняй двері, кажу тобі, відчиняй, суча дівко, відчиняй, курво!
Після цього двері відчинились, і ввійшла Луханера, сама-одна. Увійшла якась наполохана, ніби хтось її підганяв.
— Її підганяє чиясь душа, — сказав Англієць.
— Її підганяє мрець, друже, — відповів йому голос Різника.
Обличчя в нього було, як у п’яного. Він увійшов — і ми знову всі розступилися перед ним. Ступив кілька непевних кроків — високий і наче сліпий — і впав на землю, як підпиляний стовп. Один із хлопців, що приїхали з ним, перевернув його на спину і підклав йому під голову згорнуте пончо. При цьому він весь вимазався кров’ю. І тоді ми побачили велику рану у нього в грудях; кров запеклася й почорніла, а рожеві краї рани теж стали чорними, чого я відразу не помітив, бо він заткнув її шарфом. Щоб надати йому першу допомогу й зробити перев’язку, одна з наших дівчат принесла тростинову горілку й обпалені ганчірки. Поранений не був спроможний щось розповісти нам. Луханера дивилася на нього божевільним поглядом, руки в неї безпорадно обвисли. Всі запитували її очима, що сталося, і нарешті, вона здобулася на голос. Сказала, що коли вони вийшли з Різником, то відразу рушили в поле, і тут раптом підбігає якийсь незнайомець і викликає його на бій, а потім угороджує йому в груди ніж, і вона готова заприсягтися, що не знає, хто то був, але то був не Росендо. Але хто їй повірив?
Чоловік, що лежав біля наших ніг, помирав. Я подумав, що не затремтіла рука в того, хто його порішив. Проте вмираючий тримався стійко. Коли він упав, Хулія саме заварила чай мате{53} й пустила чашу по колу, і коли чаша дійшла до мене, він був іще живий. «Накрийте мені обличчя», — тихо попросив він, коли відчув, що кінець зовсім близько. Проте гордість залишалася з ним до кінця, і він не хотів, щоб люди бачили, як його обличчя смикається в агонії. Хтось затулив його чорним капелюхом з високим наголовком, і він помер під тим капелюхом, навіть не застогнавши. Коли його груди перестали здійматися, обличчя йому відкрили. Воно мало стомлений вираз, властивий покійникам. Він був одним із найхоробріших чоловіків, яких можна було тоді зустріти