Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

них ми пішли, хіба не з їхнього лона вийшли і хіба не в їхню утробу щоразу повертаємося, вкинувши пластиковий жетон, подібно до того, як у тому самому важкоосяжному майбутньому від літаків малюватимуть родове дерево велетенських футуроптериксів і птеробрахіїв, як свого часу ті самі літаки виводили від археоптериксів і птеродактилів, але це було на зорі нашого часу, вершиною якого й стали зрештою літаки, метрополітени і шатли, фанатазія якого завершилася на зоряних війнах, матрицях, ну і ще, либонь, матрицях перезавантажених, і то були її лебедині пісні, що їх усі зачудовано слухали, її апокаліпса, її фатальне число на безрозмірному сейфі буття, яке раптом було розлузане, і з’явилися на світ Доллі і Моллі, і сталося те дня першого. Але не сталося дня другого, ані третього, і нічого вже більше не сталося, тільки росли акації догори кореневищем і так цвіли, і все живе, що могло рухатись, рачкувало, а що не могло рачкувати, повзло, і все, що могло їздити, їздило у зворотному напрямі, і ті, котрі носили окуляри, окуляри скинули, і ті, котрі ніколи їх не носили, вставили лінзи, і ті, котрі ходили, почали літати, і ті, котрі не ходили, нарешті пішли, і ті, котрі любили, полюбили ще дужче, і ті, котрі ніколи не любили, закохалися, і ті, котрі ніколи не знали страждання, спізнали його регітний незмір, і ті, котрі страждали, облишили побиватися, і ті, котрі карали, були покарані, і ті, котрі любили слухати музику, почали читати книжки, і ті, котрі любили книжки, слухали музику, і ті, котрі не любили нічого, почали любити все, і ті, котрі любили все, почали любити велике ніщо, яке простирає над світом крила чорного крука, і стала отак тінь над тінню, і ті, котрі жили в Індії, жили тепер у Єгипті, і ті, котрі жили в Єгипті, жили тепер у Марокко, і ті, котрі жили у Марокко, жили тепер у Рококо, а ті, котрі жили в Рококо, переселилися до Марокко, і ті, котрі жили в обох Америках, опинилися тепер в одній Азії, і добре їм так було, бо з неї всі вони вийшли і в неї ввійшли; і ті, котрі були вчителями, стали учнями, і ті, котрі нічого не тямили, стали наставниками, і ті, котрі скаржилися, умиротворилися, і ті, котрі мовчали, почали розповідати, і ті, котрі говорили, замовкли мовчанням ягнят, і ті, котрі мали болячки, зцілилися, і ті, котрі сварились, почубилися, і ті, котрі билися, обійнялися, і завершилася війна миром, а мир війною, і ті, хто не мав нафти, її отримали, і ті, хто її мав, її позбулися, і зацвіли троянди в пустелях і тамаринди в тундрі, і співав шпак, і довго співав він, і ті, котрі жили по селах, тікали до міста, і ті, котрі в містах були, не було їх більше; і ті, котрі читали зліва направо, почали читати справа наліво, і ті, котрі читали справа наліво, почали читати зліва направо, і ті, котрі читали зверху донизу, почали читати знизу до верху, і ті, котрі читали знизу доверху... але чи були вони, котрі читали знизу доверху? Ні, не було їх, і не було нічого.

Ми йшли, нікуди не звертаючи, та й куди ми могли звернути? Прокладали дорогу ногам руками, втримували рівновагу, гойдаючись разом із кораблем, що його шарпала з боку на бік негода, а до тихої гавані, якої-небудь бухти чи порту було дуже і дуже далеко, бо подорож, яка, здавалось, тривала завжди, щойно починалася.

Готелі над морем

Іноді вони таки стояли над самим морем, і вода підбиралася до їхніх фундаментів, лизала своїми язиками, відступала і, не переконана першою деґустацією, накочувалася знову; вона чудово володіла своїм велетенським тілом, змінюючи його форму, спосіб і напрям руху, і то тільки здавалося, що вона аморфно розтікається навсібіч; вода була майже невловна, її можна було зачерпнути в посудину, і тоді вона зупинялася і вмирала; однак варто було вилити її назад, як ураз оживала, приголомшувала рухливістю, важкою прудкістю, випробовувала шляхи й зникала, просочуючись у пісок і відступаючи назад, її відступ був відволікальним маневром, який створював ілюзію безпечності, її ніхто не міг розчавити, вона вислизала і тікала, просочуючись крізь товсті чавуни; була різною і мінливою, немов ювелір, що упродовж сторіч терпляче шліфує каміння, перетворюючи його на шедеври і подрібнюючи на пісок; викидала мушлі, свої данайські дарунки; як робилася грізною, дамби були їй не перешкода, вона перехлестувала через них, мов Сергій Бубка, і її язики, текучі зашморги, затягувалися на остеохондрозних і порозних шиях міських кварталів, щоб забрати з собою все, людей і кухонне начиння, левкої і підвіконня, велосипеди й спортзали, скульптури і телевежу, театри і ярмарок, все, що було у кварталах, і самі квартали; коли їй було мало, вона поверталася, коли не могла підступити, розроджувалася зливами й грозами; давши себе приборкати, струменіла із кранів, слухняна й сумирна, очищена й упокорена, із запахом хлорки, здатним, утім, вивітрюватися.

Готель, в якому я зупинився, стояв над морем, обіч від автостради, на широчезному корсо, яке вело від центральної площі й несподівано обривалося над прибережними водами.

Я уникаю називати численні пристанища і притулки, які виринають на шляху мандрів і без яких не обійтися, номером — номер у готелі, номер кімнати в гуртожитку, палата номер шість, ваш номер триста сорок сьомий, це на четвертому поверсі або: вам треба знайти будинок номер вісім, він на самому початку вулиці, тільки його не відразу видно, позаяк він схований у глибині алеї, ви подзвоните і скажете, що вам замовлено номер на ваше прізвище, оплачує наша фундація, це наш приватний пансіонат, вам там спокійно працюватиметься, до Вас у його приміщеннях творили Нікалай Ґоґаль, Рабіндранат Таґор і Джавагарлал Неру, будинок невеличкий і затишний, кімнати світлі й просторі, з високими вікнами й стелями, рідкісна в наших краях забудова, бажаю вам приємного часопроведення.

Щоразу, коли мене запитують, у якому номері я живу, я відповідаю, що не живу. «Як?!» — жахаються, зиркаючи на мене з недовірою, відтак мов на кретина, за яким плаче божевільня. Тоді я квапливо уточнюю: «У номері». Тепер уже вони лише непокояться — переймаються моїм добробутом, мої добродії, мої співрозмовники: «Ти що, опинився на вулиці?» «Аж так далеко ще не зайшло», — ухиляюся від прямої відповіді. «То ми провідаємо тебе», — напрошуються, ба навіть наполягають, сповнені турботи і сумніву. «Звичайно, заходьте!» — «Неодмінно. Скажи, куди?». Я їм