Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

Валіза

Як я щойно сказав, я завжди брав її з собою. Вона мала пластмасові коліщата і висувну ручку, за яку я тримав її, тягнучи вслід — як дорослі в поспіху малу дитину, хоча аж такою малою вона не була. Хоч як я її навантажував, вона бігла легко, а вряди-годи навіть кокетливо підстрибувала. Чого вона тільки не возила: одяг і путівники, парасолі й іграшкову машину-сміттярку, пакети з кавою і пакуночки чаю, уламки берлінського муру і середземноморські мушлі, засушеного скарабея і торбинки STUDENTENFUTTER, ложку для начерпування морозива й сокогінку ФІЛІПС, касети й дискети, міксер БРАУН і велетенського плюшевого панду, якого я насилу туди заштовхав, гантелі й презервативи. Порнографічні журнали, в яких я марно шукав ЇЇ, — окрема історія гріхопадіння, мого і світу, із яким мене пов’язувала міцна пуповина.

Раз у валізу потрапила пухнаста сіра шиншила з переляканим поглядом, вона там стрибала цілу дорогу, доки врешті перестала стрибати, й коли ми приїхали, я поховав її в далекому й чужому їй чорноземі, поклавши на могилку букет польових квітів, заплакавши і помолившись. «Пам’ять про тебе завжди житиме в моєму серці», — сказав я тоді і не зрікаюсь сьогодні. Я не здивуюся, якщо в наступному житті Всевишній сподобить мене шиншилою і якийсь кретин придбає мене, як я її свого часу майже за безцінь в EINKAUFSZENTRUM SÜD, замкне у валізі, не додумавшись пробити кілька дірок, і я здохну так, як вона, і добре, якщо він поховає мене в чужому (та й не такому вже чужому мені) чорноземі, а ні — викине в смітник на вокзалі, і сміттярі, витрушуючи, перезирнуться і непомалу здивуються: «Свят-свят, оце пацючисько! Чи не казав я тобі, що кінець світу не за горами?».

Прости мене, Господи, ми всі під Тобою і грішники. Помилуй, Господи. Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй. Во Ім’я Отця і Сина і Святаго Духа Амінь.

«Ось вона! Тримайте, держіть його! Бандюк!» — На мене накинулися, зупинили й затримали, у повітрі заширяв неминучий у таких оказіях привид лінчування. — «Мій чемодан, ріднесенький. Що він тобі заподіяв? Як ти смів його вкрасти?! Сволота! Зараза!» — Тримали вже не мене, а розлюченого розв’юченого, який поривався вперед із налитими темною кров’ю білками, наче я стискав його мудь, а не ручку валізи, цур їй та пек чи як воно там називається.

Так небезпечно-облудливо стрілися Dichtung und Wahrheit. «Я хотів допомогти. Мені прикро з приводу непорозуміння», — прохарамаркав я, так до кінця не втямивши, як у не чужій мені — та що там казати: моїй — руці опинилася не моя валіза.

Потяг заскреготів, відпустивши гальма й рушаючи. Заграв марш Радецького, хоча тепер, через стільки часу, я не певний — може то був марш ніякого не Радецького, а Турецького чи Городецького, може, то взагалі був не марш, а якась інша мелодія, не така нахраписта, м’яка і навіть делійна, може, то навіть була не мелодія, а меланхолія, що розвіялася, мов ранковий туман.

Ідіот! Тобі що, захотілося тут залишитися? Потяг уже їде, а він, тобто, ти, бляха, щось формулюєш, зі своїми конструкціями. Синтаксис! Правильне речення! Вишукана стилістика! «Мені прикро!» «З приводу непорозуміння!» — розпалював я себе, щоб могти на ходу застрибнути на опущену ляду ще не закритого входу у вагон.

Зміг.

Застрибнув.

«Ваш квиточок?»

«Будь ласка».

Мажор

Перше, що я зробив, знявши наплечник і плюхнувшись на полицю, дістав мажор. Ні, мажор — не музичний лад, акорд якого складається з великої та малої терції й має, на противагу до мінору, бадьоре, радісне звучання. Це й не піднесений, божевільний настрій, характер і таке інше, і нічого спільного з мажордомом і мажоритарною виборчою системою не має. Тобто, це все й одночасно докорінно інше — приземленіше і приємніше.

Мажор — батончик, їстівний, поживний, такий собі національний твікс (гаряча парочка!), щоправда, не совокуплений, хоча чесно куплений — ніхто його затак не подарує, немає нічого безкоштовного в цьому найкоштовнішому із безкоштовних світів, і тут слід віддати належне його творцям, які відмовилися від такого мильного трюку, від якого не змогли чи не захотіли відмовитися винахідники твікса.

Йшлося про повітряні батончики зі смаком кокоса. Склад: цукор, борошно пшеничне, рослинний жир, борошно рисове, сироватка молочна суха, молоко сухе знежирене, крупа кукурудзяна, ароматизатор ідентичний натуральному «кокосик». Зберігати при температурі (18±3)° С і відносній вологості повітря не більше 75%. Термін придатності до споживання — 9 місяців від дати, вказаної у Вашому касовому чеку. Маса нетто — 38 г. ТУ У 15.6 — 30482582.001 — 2001. Виробник і місце виготовлення: товариство з обмеженою відповідальністю «Манна Небесна», поштовий індекс, місто Сонця, вул. Протуберанцева Друга, 105б. Телефон інформаційно-довідкового центру. Була навіть адреса веб-сторінки. Дев’яносто дев’ять відсотків інформації повторювалося російською, казахською, молдавською (кирилиця) і церковно-слов’янською мовами.

Інтермеццо

Де вона, Манна Небесна, задумався я? На Сході чи на Заході? На Заході Сходу чи на Сході Заходу? Там, де я щойно був і звідки вирушаю в мандри, чи там, де ще побуваю? І чи є вона взагалі, така? Чи є мапи, на яких вона є? Чи є вони в книжкових супермаркетах і вокзальних кіосках? Може, Манна Небесна — вигадка? Фантазія філософів? Мрія поетів? Винахід кулінарів? Хіба мало подібних місць? Може, й вона така вигадка — з роману, оповідання, реклами? Вибране місце із листування з друзями? Невже, якщо скомпонувати послання, наклеїти марку і заадресувати «В МАННУ НЕБЕСНУ», лист нікуди не дійде? Так і буде поневірятися поштовими службами країн і континентів? Справжніх країн і не вигаданих континентів, доки його запакують у капсулу і запустять у Всесвіт — лети до своєї Манни Небесної!

Мажор (закінчення)

Мажор я запив кавою, гарячою і вже поцукрованою бурдою, що нагодилася більше, ніж вчасно. Відтак прикотився, поторохкуючи,

Візок

«Пиво, горішки, чіпси. Лимонад, шоколадки, печиво». Я думав, що я хотів. Пиво? Горішки? Чіпси? Шоколадку? Я запитав себе: «Ну, що ти бажаєш? Може, пива? Або горішків? Або те і те?» — «Ти чому такий раптом добрий до мене?» — «Хіба я колись до тебе поганий? Я завжди добрий до тебе». — «Ти не завжди добрий до мене». — «Ну що ти починаєш». —