Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

продовжити подорож. Я завжди пам’ятатиму їхні погляди побожеволілих на вході до Раю. «Нате, беріть», — хотілося сказати їм і кинути в’язку, скріплену іржавим кільцем, але я не був уповноважений цього робити, я не мав ніяких ключів, крім гаражних, навіть ключів від свого помешкання я не мав, я свідомо залишив їх на столику, затраснувши двері, щоб ніколи не повернутися, я міг узяти їх із собою і дати комусь із тих, хто ждали на брамі Раю, але я цього не зробив, я міг узяти їх із собою, адже коли закінчаться подорожі, а колись найостанніша добіжить кінця, доведеться кудись повертатися, та й ключ від гаража я мав випадково, завдяки тільки тій обставині, що забув його викласти; я йшов, а вони всі озиралися мені вслід, у мою спину впивалися отруєні вістря поглядів, я знав, що кожний із них назве мене як завгодно, однак жодний не скаже, що я МАНДРІВНИК — телепень, дурень, скотина, нахаба, іуда: ось що про мене подумають вони, які знали, куди йдуть, мали мету і прямували до неї, не відаючи, що опиняться перед брамою і як це нестерпно, бути перед метою, її вежами й шпилями, перед її бісовими мурами і не могти опинитися всередині, вони досі не знають, що на них, які стільки всього перетерпіли і набачилися, так намитарювалися, чекає велике Scheiße — найкраще зі створеного людством упродовж тисячоліть.

Він знову хотів опинитися там («Я знову хотів опинитися там»), де крислатий горіх і теракотова стіна і галасують діти, збиваючи палицями плоди, він хотів опинитися у вересні («Я хотів опинитися у вересні»), а зараз був щойно квітень («А зараз є щойно квітень»), я дурив його, відриваючи листки календаря швидше, ніж належало («Я знаю, ти обманював мене, відриваючи листки календаря швидше, ніж належало»), однак що це могло дати? — я не міг примусити колоситися жито, і виноград годі було перетворити на сусло раніше, ніж настане пора — поганим я виявився чарівником («Поганим ти був чарівником»), я нагадував собі дешевого клоуна, який трусить рукавом, а звідти нічого не вилітає, який підносить чорний циліндр, а під ним — порожньо.

Помилка резидента

Я пройшов у Браму Раю. Мені не складало труднощів входити і виходити — скільки разів я покидав їх і скільки разів повертався і щоразу мені здавалося, що ось тепер нарешті мене не пустять. Мої папери були в порядку, я мав їх достатньо різних, паспортів і віз усередині, я виробляв їх і купував на вільному ринку і в туристичних аґенціях, у тютюнових кіосках і поштових відділеннях — які завгодно, якщо не підходила така, я показував іншу, якщо не подобався паспорт бельгійський, я витягав панамський, не подобався панамський, я не витягав жодного: «Це неподобство!» — обурювався я і покликався на Декларацію прав людини, погрожував Європейським судом і Гаазьким трибуналом, інопланетянами і виверженням Везувію. «Маєш ще щось?» — «Що ще?» — «Якийсь інший паспорт». — «Такий?» — питав я, сягаючи по третій із семи паспортів, що стирчали в моїй задній кишені. «Чому не показував відразу?» — питали вони і з нехіттю буркали: «Проходь». Далі п’ятого паспорта ніколи не просувалося, то був якийсь містичний рубіж, сенсу якого я не міг відгадати. Досить було опинитися всередині вавилонських мурів, кордон відразу забувався, включно з негладкостями, які мені там завжди траплялися, все розгладжувалося, і сонце знову лагідно усміхалося.

Я сидів на терасі, пив лассі і їв шашлик з баранини, мочаючи його в імбирний соус, внизу пливли людські потоки, в яких переважали туристи, чулися різні мови і говори, жарґон і арґо, мова радіо і телебачення, прочитаних вранці газет і рекламних гасел, пролинали сукні й костюми, кашкети і капелюшки, і я ловив себе на тому, що сиджу тут, легкий вітер пестить обличчя, і що зараз є час, з якого все щойно починатиметься; я б заціпенів, зупинивши біг годин і просидівши сторіччя, я так і вчинив би, але саме тієї блаженної миті, яких так мало, мені раптом здалося, що хтось спостерігає за мною, я рвучко обернувся, проте нікого не було, я схопився і зайшов до вітальні, однак ні у вітальні, ні в спальні, ні у ванній, ні в туалеті, ні під ліжком, ні в антресолях я нікого не виявив, мені, здається, лише здалося, я повернувся на терасу, однак зануритися в стан блаженства так більше і не пощастило, доки одного дня я цілком випадково з’ясував, що хмара, котра так раптово затьмарила мою соняшну радість тоді, на терасі, таки була, до того ж була вона не лише хмарою і не примарою, і не далека та мить, коли вона розродилася зливою.

Русалки

Він був тут давно і приїжджати сюди почав незрівнянно раніше за мене. Як і я, він полюбляв купатися, знав місця, яких не знав я. «Знаєш, тут є така місцина». — «Та ну». — «Про це жодна жива душа, крім мене, не відає». — «Ти ба». — «Це не так вже й далеко звідси». — «Он як». — «Але що найголовніше...» — «Ну?» — «Там купаються русалки». — «Сказав!» — «Виходять на берег». — «Га-га-га». — «Гріються на сонечку». — «Невже?» — «І не лише русалки». — «А хто?» — «Русали». — «Отакої!» — «Русалки-чоловіки». — «Тринди, тринди». — «Бігме!» — «Гадаєш, я отак тобі й повірив?» — «Спочатку я теж не вірив». — «Але ж русалок не існує. Це вигадка поетів. Самотніх і безнадійних поетів. Безнадійно самотніх поетів». — «Нічого подібного». — «Не кажучи вже про русалів — уперше чую». — «Не віриш?» — «Що тобі сказати». — «Поїхали, покажу».

Ми осідлали велосипеди, ми їхали вздовж русла річки і що далі ми просувалися, то пустельнішим робилося побережжя, кущі підступали до самої води і верби ловили рибу, потім русло звернуло, звернули і ми; за поворотом хащі відступили — немовби колись чогось злякавшись, відсахнулися і застигли; перед нашими носами випірнула з води русалка. «Ого!» — не втримався я. «От бачиш». — «Бачу». — «Чарівна?» — «Не те слово». — «А подивися, які дві он там лежать». — «Плоть і кров». — «А он той». — «Красень». — «Не казав я?» — «Послухай, я що, ніколи не бачив нудистів? Ти що, гадаєш, що я не знаю, як вони виглядають? Сперечатися не буду: колоритні, особливо та, що випірнула першою. Але нудисти». — «Нудисти, нудисти. Ти