Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

папуга, злякано стрепеналися декоративні рибки й підстрибував локомотив на піщаному дні. «Дорогенький мій, — з його тону, мов не бувало, зникли нотки притиску і погрози, тепер його голос звучав фамільярно, мало не улесливо, а то й співчутливо, вряди-годи переходячи на довірчий шепіт. — Дорогенький мій, Вашій наївності немає меж. Ви що, так назавжди і залишитеся Божою кульбабкою? Інтернет! Як примітивно Ви про нас мислите! Ви нас явно недооцінюєте, дорогенький. Ну як так можна? Я Вам відкрию одну невелику таємницю: Ви гадаєте, читач тут і читач там, читаючи одну і ту саму газету, читають одну і ту саму газету? Це вони так гадають, шановний. І глибоко помиляються. Втім, залишмо їм їхнє невідання. Любий мій, вони читають дві абсолютно різні газети. Ну, щодо абсолютно, то я, звісно, трохи переборщив. Дев’яносто відсотків змісту тотожні. Собі ми залишаємо скромних десять. Ми не якісь там нахаби — вдовільняємося малим. Вам ніколи не доводилося чути про таке невеличке диво нашої технічної цивілізації, як транзитний сервер? Сподіваюся, тепер Вам ясно?» — «До третього перону прибуває швидкий поїзд сполученням Київ — Лісабон. Нумерація починається з хвоста поїзда. Поїзд прослідує через станції Краків, Острава, Брно, Лінц, Мюнхен, Берн, Женева, Ліон, Сент-Етьєн, Тулуза, Андорра-ла-Велья, Сараґоса, Мадрид, Касерес. Вагон Львів — Лісабон знаходиться в голові поїзда. Громадяни пасажири, будьте уважні при прибутті та відправленні поїзда».

Я біг до виходу, позаду залишалися кондиціонери, фонтан, пластикові кущі, плющі й орхідеї, цвіркотливі канарки і чубатий папуга, декоративні рибки й локомотив на дні акваріума — прощавайте, бувайте, мої любі, шануйтеся, тримайтеся, я вас ніколи не забуду, я вас завжди пам’ятатиму, завжди і до скону, будьте певні, я вас люблю, пильнуй, пильнуй їх, святий Петре, дбай і лелій у згоді зі словом Господнім і заповідями пророків, пам’ятаючи: ключі Бог увірив лише раз, тримай їх міцно, вдень і вночі, в спеку і в дощ, у бурю в пустелі і грім у небі — не загуби, не задрімай, не випусти.

Інтерв’ю

Потяг уже стояв, до відправлення залишалось п’ятнадцять хвилин, і я давав своє останнє (і єдине) інтерв’ю.

— Що Вам дало перебування в нашому місті?

— Чудове місто, чудові люди, чудова погода, архітектура, парки. Не все, що пишуть у нас про вас, правда.

— Наприклад?

— Ну хоча б вежа над ратушею, писали, що вона впала, — чистої води інсинуація, в чому неважко переконатись. Наскільки я знаю, вона справді падала — сто і більше років тому. Вона не раз падала, проте її щоразу відбудовували. Зворушлива історія. Наче Фенікс, що відроджується із попелу. Я був на оглядовому майданчику.

— Цікаво.

— Ну і порівняння, мовляв, місто — суцільна руїна, не витримує критики.

— Аварійних дахів Ви, звичайно, не помітили.

— Я взагалі не помітив дахів.

— Ви хочете сказати, що у нашому місті будинки не мають дахів? Це дуже сміливе твердження!

— Я нічого не хочу. Не встиг я вийти на оглядову платформу, як мене з усіх боків засліпило.

— І що б то, на Вашу думку, могло бути?

— Ваша незрівнянна цинкована бляха, з якої у вас усе — дахи, стічні ринви, відра...

— А Вам відомо, що в старовинній частині міста, яку Ви, власне, й бачили з оглядового майданчика Ратуші, дахи мають бути покриті не бляхою, а черепицею?

— Бляха свідчить про багатство.

— Багатство розуму?

— Заможність вашої розкішної країни.

— Мабуть, Вас вразили не лише дахи?

— Фасади — справжні писанки.

— А за фасадами Ви були?

— На жаль, надто коротко часу. Можу тільки уявити, які скарби там ховаються.

— Пооббиваних скульптур й обвалених балконів Ви, звичайно, також не помітили?

— Бог милував.

— А чи Ви знаєте, що він не всіх так милував, як Вас.

— Я народився в сорочці.

— І рожевих окулярах.

— У мене зір сто відсотків.

— А ще? Який ще міф Ви нам розвієте?

— Що ваші люди живуть бідно. У нас пишуть, що ваше життя проминає в злиднях, пиятиці і депресивних піснях. Це не відповідає дійсності і схоже на заздрісний наклеп. Я б їм порадив приїхати і подивитися на всі ці котеджі, банки і сауни, готелі, мотелі й фотелі, пежо і межо, джипи й тойоти, вольво й субару, субмарини і ґвинтокрили, яхти і шатли, ролс-ройси і катафалки, пардон, кадилаки, проспекти й буклети, лаври і олеандри, костюми й годинники, націю й ілюмінацію. Як можна так цинічно спотворювати істину?! А ресторани — втіха для кендюха!

— І для печінки?

— ...Ви маєте щось від Сходу, і це, скажу вам, неабияка перевага. А небеса ваших міст, де розцвітають бутони сальв...

— ...Не даючи заснути.

— Там, де ще не розівчилися святкувати, гостює майбутнє.

— Що Вас привело в наше місто?

— Люблю подорожувати. Бійтесь закостеніння. Подорож — посол миру.

— Які чудові слова!

— Так, подорож змінює світ. Передусім внутрішній.

— Ви вперше у нашій країні?

— Тепер знаю напевне: не востаннє.

— Ми раді, що Вам сподобалося. Бажаємо Вам друм бун, arrivederci й ласкаво просимо!

Я поліз по квиток. Інтерв’юючись, ми, либонь, кілька разів встигли пройти від хвоста до голови й від голови назад до хвоста потяга. «Громадяни пасажири! До відправлення поїзда номер шістсот тридцять чотири сполученням «Київ — Лісабон» залишилося п’ять хвилин. Просимо пасажирів зайняти свої місця у вагоні і перевірити наявність проїзних документів».

Квиток разом із паспортом був у наплечнику. П’ятсот сорок шостий вагон, третє місце (перше купе біля купе провідників). Я подивився на вагон, біля якого зупинився по завершенні інтерв’ю, шукаючи квитка. Чотириста тридцять восьмий. «Ви не підкажете, в який бік п’ятсот сорок шостий», — запитав я провідника, в полоні інтерв’ю забувши про те, що «нумерація вагонів починається з хвоста поїзда». «Там», — махнув він рукою, і я побіг у вказаному ним напрямку. Я біг і, хотів я сказати, поруч торохтіли коліщата, однак цього разу я мав тільки наплечник і жодної — їх у мене зазвичай дві або й три — валізи, і не було такого зворушливого стукоту коліщат по перонній плитці, цього музичного супроводу усіх моїх дотеперішніх і майбутніх подорожей, до якого я так звик, що біг і він мені чувся, дарма що його не було. Я чув його так ясно, як голоси пасажирів і проводжальників, цвірінькання горобців і голос диспетчера з невидимих