Червоно-чорне - Святослав Липовецький

В багатій мемуаристиці про ОУН є одна дотепна історія за участю Бандери, Шухевича та Гасина, у якій переплетено питання національної та статевої гідності:

«З якою увагою і дбайливістю ставився Степан (Баядера — Авт.) до своїх співробітників, може служити такий випадок. Хоч ми мали завжди триматися радше в тіні, зокрема не вмішуватися в ніякі авантюри то, однак, коли в гру входила українська національна гідність, треба було з місця реагувати. Раз на вулиці Коперника при вході на Цитадель, я зовсім ненароком зіштовхнувся з польським корпорантом, який, зміркувавши, що має до діла з українцем, коли я вже пройшов далі, висипався огидною лайкою на все, що стосувалося українців. Я вернувся до нього і, не кажучи ні слова, вліпив йому солідного позаушника. Він подався взад, сперся на мур і деякий час тримався його, щоб відзискати рівновагу. Тоді я підійшов до нього ближче: може, схоче „віддати“. Та він про це не думав, а запропонував обмінятися адресами. На другий день прийшли до мене його секунданти. Моїми секундантами були Олекса Гасин і Гриць Барабаш, студент права. Мені треба було чимшвидше підучитися фехтування на шаблях („шермєрка“). В той час в Академічному домі були хлопаки, здебільша „корпоранти“, які займалися тою ділянкою спорту, отже, я зробив собі з ними декілька вправ. Однак Степан не цінив високо тих моїх тренерів, а запропонував Романа Шухевича. Ромко в той час студіював у Ґданську, але незабаром приїхав до Львова, щоб мене краще підтренувати.

Тим часом Олекса Гасин, розвідуючись про мого противника, знайшов одну польку-студентку, яка посвідчила, що той „ґоґусь“ чванився своїми інтимними зносинами з її товаришкою. Цього вистарчало, щоби будь-хто був звільнений від обов’язку давати гонорову сатисфакцію такому противникові. Після такої розв’язки Степан сказав з усміхом Шухевичеві: „Бачиш, той хлоп все має щастя!“. „Очевидно!“ — підтвердив Шухевич. — В поєдинку не все рішає сильна рука. Це так з війною: „Евентус беллі семпер дубіюс ест (Вислід війни завжди сумнівний)“».

По сьогодні села Галичини зберігають символічні могили «полеглим за волю України». Якщо в 20-ті роки XX століття молодь організовано відвідувала та вшановувала місця, де полягли українські вояки — гору Маківку чи Лисоню, то в 30-х роках у кожному селі було насипано символічну могилу. Як сотні років тому, люди насипали із землі кургани й ставили хрести. А в день 1 листопада чи на Зелені свята тут правилися панахиди й проливалася кров у боротьбі з поліцією. Остання часто розривала й знищувала оці небезпечні для польської влади символи, але й від цього було придумано засіб — на вершку, поруч хреста, закопувалася вибухівка, що часто трагічно закінчувалось для «охоронців громадського спокою».

Українське студентство мало свої традиції. Так, у день пам’яті Героїв Крут організовувалась загальна голодівка, а гроші, зекономлені на харчах, студенти передавали у фонд політв’язнів, з якого брали кошти на харчі для українців-політичних в’язнів польських тюрем.

Боротьба, яку вели УВО-ОУН стосувалася не лише кількох тисяч членів та прихильників організованого націоналістичного руху, але дуже вміло охоплювала всю українську громадськість.

Страта та смерть Біласа й Данилишина привели в той ранок, 23 грудня 1932 року, багато тисяч людей до церков. А буквально кілька днів по тому в Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток чотирьох «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі друкувалися та передавалися з рук в руки у всіх країнах, де жили українці. Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів — Антонича, Теліги, О. Ольжича...

Одразу ж після подій під Городком, щоб розвинути національні почуття суспільства, було організовано антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава. Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для своїх громадян. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького. Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».

А в 1933 році польські школи на Галичині несподівано були охоплені «дитячим бунтом», коли в одну мить школярі заявили, що відмовляються польською мовою розмовляти та молитись і вимагають українських вчителів. При цьому масово знищувалась державна символіка, яка знаходилася в школах.

Лише на проведення «шкільної акції» в одній із друкарень централізовано було видрукувано 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур.

«Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб вам