Червоно-чорне - Святослав Липовецький

«Мало хто з нас, „дурних дітей“, що „робили революцію“ насамперед у Юнацтві ОУН у середніх школах, а опісля в Академічному Домі, знав Зенка особисто „на світі“, себто на волі. Але всі ми знали його — можна б сказати — напам’ять власне із звітів з процесу та розмов і чуток. Його ім'я було для нас поняттям, а його особа легендою. Все це набирало ще додаткової сили тоді, коли одному чи другому з нас поковзнулась нога і ми попадали до Бригідок у безпосереднє оточення Зенка».

Організований націоналізм і християнство провадитимуть свою діяльність маючи одну й ту ж саму мету — боротьбу за душу людини. На всіх етапах свого існування український націоналістичний рух тісно співпрацював із церковними колами. Інколи траплялися непорозуміння, але дуже часто ОУН і Церква були тими стовпами, на які опиралась українська свідомість та ідентичність.

Діти священиків складали ядро провідного членства ОУН, саме ж духовенство неодноразово підтримувало акції молодих націоналістів і не один священик був заприсяженим членом Організації Українських Націоналістів.

Чи не найбільшим прикладом співпраці націоналістів із християнськими колами є постать пароха церкви Петра і Павла у Львові — отця Ярослава Чемеринського. Священик впродовж 30-х років був фінансовим референтом Крайової ОУН. Саме в його руках знаходилася організаційна каса, до нього надходили кошти й від нього вони спрямовувались на організаційні акції.

Але найдивовижнішим є те, що саме отець Чемеринський виконував функції Крайового Провідника у 1931-1932 роках. Щоправда, священик-Провідник Крайової ОУН бойових акцій не організовував, проте, завдяки його хисту організація зберегла свою мережу та структуру в час, коли поліція ліквідовувала один за одним націоналістичних провідників.

Отець Чемеринський загинув від рук більшовиків на початку II Світової війни. Його героїчна та самовіддана праця була прикладом дійсного служіння Богу та Україні. А греко-католицька церква розпочала беатифікаційний процес щодо визнання отця Ярослава Чемеринського «мучеником за віру».

Серед провідного націоналістичного членства можна згадати імена доктора богослов’я, викладача Богословської академії у Львові, а згодом професора теології УВУ та УКУ отця Івана Гриньоха або ж священомученика, відомого в’язня концтабору Майданек отця Омеляна Ковча, який свого часу був Повітовим провідником ОУН на Перемишлянщині.

Інший отець — Йосиф Кладочний був одним із тих, хто виконував свій душпастирський обов’язок серед політичних в’язнів. Саме він проносив ґрипси, заклеєні в олівці чи книги із зашифрованими повідомленнями для ув’язненого Степана Бандери. За зв’язок із Організацією, отець Кладочний навіть відбував покарання у концтаборі Береза Картузька. А коли Митрополит Шептицький доручив отцю Йосифу перевезти до Риму для Папи Римського листа, то від оунівців-«крайовиків» священик повіз й листа для Андрія Мельника.

Уже в 1940-х більшовики засудили отця Кладочного за статтею «54-1 А-11», по-суті, за антирадянську пропаганду та приналежність до ОУН. Є інформація, що отцю Йосифу пропонували не лише перехід на православ’я, але й сан митрополита. Та священик обрав ув’язнення, а згодом й продовження діяльності в підпільній греко-католицькій церкві.

Серед багатьох українських хлопців, які відбували покарання за націоналістичну діяльність у радянських таборах, багато хто продовжив свій життєвий шлях у рясі священика. Серед таких і майбутній Патріарх УПЦ КП Василь Романюк, і єпископи УГКЦ Павло Василик та Іван Маргітич.

Коли загинув Євген Коновалець, то перше, що поліція побачила з його речей в готельній кімнаті — невелике настільне розп’яття. Пізніші провідники ОУН — діти греко-католицького духовенства — Бандера, Стецько, Ленкавський присвятили християнству окремі ідеологічні праці. Роман Шухевич ввів щоденну в’язничну практику спільної молитви, а очевидці пишуть, що Крайовий Провідник Іван Климів у в’язниці лише щоранку близько години проводив у молитві. Врешті, легендарне подружжя — Михайло Сорока та Катруся Зарицька познайомились у в’язничній каплиці, а тюремний духівник передавав їм листи один від одного.

У 1935 році на лаві підсудних опинився майбутній командир УПА, а на той момент один із провідників ОУН — Роман Шухевич. Зустрітися із підсудним дозволили адвокату й близькому родичу Романа — Степану Шухевичу. Останній дав дуже коротку настанову своєму племіннику: «Аби видно було, що перед судом стоїть не хто-небудь, але Шухевич, аби ти своїй родині навіть у таких обставинах приніс честь. А в першу чергу держатися згорда, звисока, аби голота знала, що має до роботи з паном».

Степан Шухевич не дарма хвилювався й найбільше переживав за честь родини. Адже Шухевичі, впродовж кількох століть були «сіллю» цієї землі. Найдавніші згадки про Шухевичів сягають рубежу XVIII-XIX століть і стосуються отця Миколи Шухевича, який був священиком в с. Раківці над Дністром. Власне з цього часу дослідники виводять священиче коріння Шухевичів.

Його син Йосип, прадід Романа Шухевича, був парохом у с. Тишківці Городенківського повіту. Від нього починається «тишковецька лінія» родини Шухевичів, адже існує ще й «олієвська лінія» (від с. Олієв, де священиком був брат Йосипа Шухевича).

На свій час, а Йосип Шухевич народився у 1816 році, він здобув якісну класичну й богословську освіту в гімназії отців Василіян у Бучачі та Домінікан у Львові, які дозволили йому проявити себе не лише на священичому поприщі. Так, отець Йосип, першим в українській літературі, здійснив переклад з латинської творів Вергілія — «Пісню про хліборобство» та