Червоно-чорне - Святослав Липовецький

президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації. Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсудського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті, і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина мали стратити вранці, 23 грудня о 6:30.

Попрощатися із засудженими дозволили матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина. Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, який через багато років згадував ту особливу ніч у його житті та надзвичайний спокій смертників перед стратою. Через адвоката Крайовий Провід передав хлопцям листа з подякою «за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі».

23 грудня 1932 року о 6 годині 30 хвилин засуджених вивели на тюремне подвір’я. На ешафоті Данилишин заявив: «В цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!». Василю Біласу кат не дав можливості сказати останні слова і його «Хай живе Укр...» так і залишилися недомовленими.

В цей час у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в той момент кожен знав, що зараз страчують наших хлопців...

Сестра Біласа та племінниця Данилишина — Марія Білас-Гошуляк згадувала про родинні пережиття тієї події: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена...».

«Як ми можемо жити, сміятись і дихать? Як могли ми чекати — не битись, а спать В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять». Олена Теліга 25. «Націоналіст у краватці» та «салонний революціонер»

Однією із легенд 30-х років XX століття було ім’я Зенона Коссака — беззаперечного провідника Дрогобича-Борислава. Цей район був відомим великою концентрацією робітництва, а разом з тим й поширенням соціалістичних ідей. Саме Коссаку належала провідна роль у пропаганді націоналізму у цьому регіоні.

Ще навчаючись у гімназії він прославився боротьбою проти «хрунів» — студентів, які, порушуючи загальні домовленості, навчалися в польських університетах. За це й поплатився — Зенона було виключено із гімназії. Та на цьому принципове протистояння Коссака і польської державної машини не припинилось — спочатку, через неблагонадійність, йому було відмовлено в офіцерському званні, хоч він перебував у старшинській школі, а потім, через арешти, він так і не закінчив правничий факультет Львівського університету.

За голову Коссака було призначено винагороду у 1500 злотих і коли він таки потрапив у руки поліції, до нього було застосовано «четвертий ступінь тортур» — штучне утеплення. Коссак пройшов це випробування, не подавши жодної інформації, хоч, як перший бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН, міг багато розповісти.

Незважаючи на те, що інформації щодо діяльності Зенона Коссака поляки не мали, на процесі Біласа-Данилишина, його, як організатора «ексів» та політичних атентатів, мали засудити на смертну кару. Друзі порятували Коссака в незвичний спосіб — підкупили суддю, від якого залежав вирок.

Прокурор у своїй завершальній промові сказав: «Я є переконаний, що всі закиди, які робить йому акт обвинувачення, є правильні і що Коссак є у всьому винний. Але тут маємо справу з цілком іншою, ніж решта, людиною. Це надзвичайно інтелігентний і вироблений хлопець. Зенон Коссак — це націоналіст у краватці і салонний революціонер. Його не легко спіймати».

Впродовж семилітнього ув’язнення Коссак став старостою українських в’язнів, йому належало полагодження всіх тюремних справ і навіть польські наглядачі зверталися до нього на «ви», через «панє Коссак».

У в’язниці він став співавтором «44 правил життя українського націоналіста», а коли вийшов на волю — пішов воювати за незалежність Карпатської України.

Зенон Коссак загинув від мадярської кулі, відмовляючись покинути Закарпаття. На той момент йому ще не виповнилося 32 роки...