У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

І нараз спогад воскрес. То був смак шматочка мадленки, яким у Комбре щонедільного ранку (бо того дня я не виходив з дому перед початком обідні) частувала мене, розмочивши його в звичайному або в липовому чаї, тітка Леонія, коли я приходив до неї привітатися. Самий вигляд тістечка мені не нагадував нічого, поки я його скуштував; може, тому, що відтоді бачив часто це тістечко на поличках цукерень, але не їв, його образ покинув Комбре, злившись із іншими, свіжішими враженнями; може, тому, що жоден з цих спогадів, бозна-коли викинутих з пам'яти, не вдержався голови, всі вони порозсипались; форми — і серед них тістечка-мушлі, такі пухкі й чуттєві кожною своєю суворою і богочестивою згорточкою, відумерли або, приспані, втратили ту життєздатність, яка допомогла б їм пробитися до свідомости. І коли від давньої давнини не залишилося й сліду, коли сконали геть усі люди, а речі порозвалювались, тоді лише запах і смак, вутліші, але живучіші, менш матеріальні, тривкіші, надійніші, довго ще, як душі померлих, нагадують про себе, чекають, сподіваються — на руїнах усього — і невтомно несуть на собі ці зникомі піщинки, величезну озію спогаду.

І тільки-но я знову відчув смак розмоченої в липовому відварі мадленки, якою мене частувала тітка (хоч я ще не розумів і до мене дійшло вже потім, заднім числом, чому я так зрадів цьому спогадові), тієї ж миті стара сіра тітчина кам'яниця чолом на вулицю притаковилася, мов декорація, до повернутого в садок флігеля, збудованого на задах для моїх батьків (тільки це румовище жило ще й досі в моїй голові). А вкупі з будинком уже постало й містечко, яким воно було вранці, вдень, за будь-якої години, майдан, куди мене водили перед сніданком, вулиці, якими я ходив, дороги, маршрут моїх прогулянок у поліття. І, яку тій японській грі, коли, в, порцелянову піалу кидають однакові паперові клаптики^ вони, намокаючи, розгортаються, бгаються, обарвлюються набирають химерних форм, робляться квітами, хатами, якимись знайомими постатями, так само всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни, добрі міщани, їхні оселі, церкви, ціле Комбре з його околицями, все, що наділене формою і ядерне, все це зринуло — місто і садки — з моєї філіжанки чаю.

II

Здалеку, з вікна вагона, на відстані десяти миль, коли ми під'їздили туди на Білий тиждень, нам здавалось, ніби Комбре складається лише з церкви, яка поглинула собою містечко, яка його репрезентує, мовить про нього і від його ймення далям, а зблизька — наче Комбре, мов той вівчар вівці, стирловує в полі, на вітрищі, довкола своєї довгополої темної киреї, притулені одна до одної оселі з сірими вовнястими хребтиками, хатки, обнесені поруйнованим середньовічним муром. Завдяки напрочуд рівному обводові муру здавалося, мовби містечко зійшло з картини примітивіста. Жилося в Комбре невесело, невеселі були і його вулиці, на яких стояли споруджені з темного місцевого каменю будинки з ґанками, з двоспадними стріхатими дахами і з такими похмурими покоями, що раннім смерком у них доводилося піднімати фіранки. Й вулиці носили поважні імена святих (деякі з них пов'язані з першими державцями Комбре): вулиці Святого Іларія, Святого Якова, де стояв дім моєї тітки, вулиця Святої Ільдеґерди, двори якої були огороджені металевою сіткою, вулиця Святого Духа, куди виходила тітчина садова хвіртка.

Ці комбрейські вулиці живуть у глухій глушині моєї пам'яти, забарвленій у такі тони, яких у моєму нинішньому світі вже й не знайдеш. Власне, всі ті вулички вкупі з церквою, зведеною на майдані, тепер здаються ще примарнішими, ніж образи в чарівному ліхтарі, й іноді хочеться пройтись іще раз вулицею Святого Іларія або найняти кімнату на Пташиній, у старому готелі «Підранок»; з його підвальних вікон колись бухав кухняний чад, чиє гаряче клуб'я мені вряди-годи й досі вчувається. Пройтися вулицями Комбре було б для мене чудовнішим і ще більш надприродним зіткненням з Потойбіччям, ніж зустрічі з Голо чи Женев'євою Брабантською.

Дідусева сестра — моя бабуся в перших, у котрої ми замешкували, доводилася матір'ю тітці Леонії, яка по смерті чоловіка, дядька Октава, не схотіла покинути спершу Комбре, потім — свою оселю в Комбре, далі — власну кімнату, а наостанок уже не полишала ліжка й не «сходила» до нас, занурена в непевний стан туги, немочі, манії та побожности. її покої дивилися вікнами на вулицю Святого Якова, яка доходила аж до Великого лугу, названого так на відміну від Малого лужка, що зеленів серед міста на розтоці трьох вулиць. Ці однакові сіруваті покої з трьома високими пісковиковими приступками мало не перед кожними дверима скидалися на прохід, вирізьблений у скелі Готичним різьбарем, який надумав зобразити Різдвяні ясла або Голгофу. Власне, тітка жила в двох суміжних кімнатах; поснідавши в одній, вона перебиралася в другу кімнату, поки провітрювали першу. Такі провінційні оселі, подібно до повітряних чи морських просторів, освітлених або напоєних міріадами невидимих для ока протозоа, чарують нас тисячами запахів, що їх виділяють чесноти, мудрість, навички, все підступне, незриме, повнокровне й високодуховне життя, яким насичене тут повітря; запахів, безперечно, ще природних і сповнених ознак тієї чи тієї пори, — так само як запахи передмістя, — але вже господарних, людських, закубрених, мов ті чудові прозорі драглі з соків усілякого плоду, переселеного з садка до шафи; запахів сезонних, але вже хатніх, здатних пом'якшити жалку наморозь на шибках м'якістю теплого хліба; запахів гулящих і певних, як сільські дзиґарі, розпорошених і зібраних, недбалих і обачних, білизняних, вранішніх, побожних, блаженних супокоєм, який живить тільки журбу, і тією життєвою прозою, що становить невичерпні поклади поезії для того, хто крізь ці запахи проходить, але зроду серед них не жив.

Я йшов до тітки Леонії привітатись. У кімнатах було розлито тонкий аромат тиші, такої смачної, такої соковитої, що, вступаючи в неї, я не мгг не смакувати її наперед, надто в перші, студені великодні ранки, коли мій нюх на комбрейські запахи ще не слаб. Мене просили трошки почекати в першій кімнаті, куди сонце, доволі холодне, забиралось погрітися біля вогню, вже розпаленого між двома цеглинками. Вогонь насичував усю кімнату духом сажі, мов велика сільська піч або ковпак замкового коминка, при яких з'являється бажання, щоб надворі падав дощ, сніг, щоб розверзлися всі безодні небесні, оскільки зимова поезія робить домарство таким затишним. Я походжав між ослінчиком для молитви й фотелями, оббитими ритим оксамитом, з плетеними покрівцями на спинках, а тим часом вогонь випікав, наче тісто, апетитні запахи,