У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
— То що мені, збігати до Теодора Камю?.. — зголосилася Франсуаза, побачивши, що тітка передумала її туди посилати.
— Та ні, не варто, це, звичайно, панна Пюпен… Бідолашна Франсуазо, мені так прикро, — я знічев'я тебе затримала…
Але тітка добре знала, що не знічев'я вона видзвонила Франсуазу, бо в Комбре «хтось чужий» був би так само неймовірний, як те міфологічне божество. І справді, ніхто з місцевих не пам'ятав, щоб по тому, як на вулиці Святого Духа чи на майдані з'явилася страшна проява, добре проведене слідство не звело зрештою цю казкову істоту до масштабів «відомої особи», відомої особисто чи з доступних джерел, та ще й яке становище посідає та «особа» в суспільстві і в якому коліні споріднення перебуває з кимось із комбрейців. Це могли бути син пані Сотон, демобілізований, або небога абата Педро, вчорашня послушниця, або брат священика, податковий інспектор у Шатодені, який чи то вийшов на пенсію, чи прибув сюди на свята. Помітивши їх уперше, старожили хвилювалися на саму думку, що в Комбре якісь зайди, хоча їх просто не зразу впізнали і не з'ясували, хто ж вони такі. А проте пані Сотон і кюре бозна-коли ще попереджали, що чекають «гостей». Вечорами після прогулянки я звичаєм заходив до тітки Леонії розповісти, хто мені трапився в дорозі, і, якщо мав необережність прохопитися, що біля Старого мосту дідусь не впізнав якогось чолов'яги, тітка гукала:
— Щоб це дідусь кого не впізнав? Не бреши!
А проте ця новина її дещо хвилювала, і вона, аби очистити сумління й мати на душі спокій, кликала дідуся:
— Кого це ви, вуйку, здибали біля Старого мосту? Ви що, не знаєте його?
— Як то не знаю? — відповів дідусь. — Та це Проспер, брат садівника пані Буйбеф.
— Ага, ось це хто! — вирікла заспокоєна, але все ще з рум'янцем на обличчі тітка, і, здвигаючи плечима, додала з іронічною посмішкою: — А малий мені сказав, ніби ви зустріли незнайомця!
І тут мені радили брати очі в руки, не бентежити тітку Леонію й нічого не бовкати з доброго дива. В Комбре всі так добре знали одне одного, й люди, й тварини, що коли за вікном пробігав «незнайомий» пес, то вона ні про що вже не думала, як тільки про того собацюру, присвячуючи цій загадковій пригоді свій індуктивний хист і дозвілля.
— Це, мабуть, собака пані Сазра, — мовила Франсуаза не дуже впевнено, сподіваючись заспокоїти тітку, аби та даремне не сушила мізки.
— Мені б не знати собаки пані Сазра! — заперечувала тітка, чий скептичний дух нічого не сприймав беззастережно.
— А, тоді це новий пес пана Ґалопена, пан Ґалопен привіз його з Ліз'є!
— Ну, можливо…
— Псина, здається, незлобива, — мовила Франсуаза, яка дістала ці відомості від Теодора Камю, — завжди веселенька, завжди привітненька, а що вже мудра — мов людина, щось у ній підкупає! Щоб ото псяюха була так вимуштрувана, це рідкість… Пані Октав! Я побігла, нема коли теревені розводити, ось-ось дев'ята, в печі досі не запалено, а мені ще треба спаржу шкребти.
— Що — знову спаржа? Цього року, Франсуазо, ви просто схибнулися на тій спаржі, наші парижани скоро носа вернутимуть од неї.
— Та ні, пані Октав, вони дуже люблять спаржу. Повернуться з церкви як голодні вовки, то й наминатимуть усе вряд.
— Але вони досі ще в церкві. Нам не можна марнувати час. Ідіть готувати сніданок.
Поки тітка базікала отак із Франсуазою, я сидів з моїми рідними на месі. Як я любив нашу церкву, як ясно бачу її й досі! Ветха паперть, якою ми входили, чорна, дірява, мов решето, перехнябилася, по кутках осіла, перехнябилася й чаша, неначе легкі доторки одягу селянок, які вступали до церкви, і їхніх несміливих перстів, занурюваних у свячену воду, за багато сторіч набули руїнницьких сил, скрутили камінь, вижолобили в ньому борозни, мов на порожніх стовпах, що по них день у день крешуть осями вози. Надгробні плити похованих тут комбрейських абатів утворювали своєрідний духовний кін для хору. Ці плити давно вже перестали бути мертвою грубою матерією, час розм'якшив і розтопив їх, наче той віск, отож вони пообтікали через вінця: то ясною хвилею переливалися через краї, тягнучи за собою розмальовану квітами уставну готичну літеру й затоплюючи білі фіалки мармурової підлоги, то, навпаки, збіглися, стиснувши й так короткий еліптичний латинський напис, роблячи ще примхливішими разки дрібненьких буквиць, зближуючи дві літери якогось слова й водночас надмірно розсуваючи інші.
Вітражі церковних вікон ніколи так добре не вигравали, як похмурої днини, отож-бо, коли надворі було хмарно, ви могли ручитися, що в церкві видно. Одне з вікон суціль заповнювала собою фігура, схожа на карткового короля, яка домувала там, нагорі, під кам'яним балдахіном, між небом і землею, і буденного полудня, потому як відправа вже закінчилася, в одну з тих рідкісних хвилин, коли храм, провітрений, порожній, якийсь земніший і пишніший, ніж звикле, з сонячними плямами на багатому вбранні, мав вигляд майже обжитий, на зразок зали з кам'яною скульптурою та вітражами в особняку середньовічного стилю. Навскісне синясте проміння освітлювало пані Сазра, яка на мить уклякла й поклала на сусідній ослінчик навхрест перев'язану шпагатом коробочку з тістечками — їх вона щойно купила в кондитерській напроти й несла додому на сніданок. У другому вікні рожева снігова гора, біля підніжжя якої кипіла битва, ніби заморозила самі шибки, поналипала на них каламутним груддям, заснувала вітраж ожеледою, освітленою промінням якоїсь нетутешньої зорі (тієї самої, безперечно, що червонила запрестольний вівтарний образ такими свіжими барвами, що здавалося, ніби їх усього лиш на мить накладено прониклим зокола відсвітом, що ось-ось погасне, а не назавше врізано в камінь).
Усі вітражі були такі древні, що там і сям аж світились сріблистою ветхістю, яка яскріла віковою курявою й витріщалася блискучою та зношеною до нитки основою їхнього ніжного скляного візерунка. Один вітраж був поділений на сотню маленьких прямокутничків, переважно блаватних, наче колода карт. Цей химерний пасьянс мав розважати короля Карла VI, може, на ньому грав сонячний парус, а може, мій погляд, перескакуючи з шибки на шибку, то гасив, то
