У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

А я простував слідком за батьками, які йшли з молитовниками в руках, ніби не в глибині бокового вівтаря, а в нетрях Гроту, оздобленого переливчастими веселковими сталактитами. Ще мить — і скляні ромбики набували глибокої прозірчастости, непохитної міцноти сапфірів, ніби насаджених на величезний наперсний хрест, а за ними ряхтіла ще любіша для ока, ніж усі ці скарби, перебіжна усмішка сонця. її було так само легко розрізнити в синястій м'якій хвилі, якою вона омивала ці самоцвіти, мов на вуличній бруківці, на соломі ринкового майдану. Навіть у перші дні нашого приїзду на великодні канікули, коли земля була ще гола й чорна, усмішка сонця втішала мене, розцвічуючи, як розцвічувала в стародавні весни за часів наступників Людовіка Святого, сліпучий золотавий килим церковних вікон скляними незабудками.

Два Гобелени вдавали коронацію Естер (за традицією, Артаксеркс мав риси відомого французького короля, а Естер — принцеси Ґермантської, в яку король був закоханий), оскільки ж барви розпливлися, постаті прибрали більшої виразносте, рельєфносте, ясноти: рожева фарба на губах Естер ледь-ледь виступала за їхній контур, жовту барву покладено на її шати так густо, так щедро, аж тканина здавалася цупкою й різко виділялася на потьмянілому тлі. А зелень дерев, залишившись іще яскравою в нижніх частинах витканого єдвабом і вовною панно, вгорі померхла, й ця її блідість відтінювала винесене над темними стовбурами верхнє пожовкле гілля, визолочене пекучим, хоч і навскісним промінням незримого сонця й дуже вицвіле.

А коштовні речі, дар осіб, для мене сливе легендарних (золотий хрест роботи, як казали, святого Елігія, презентований Даґобертом, порфіровий, з фініфтяними прикрасами, саркофаг синів Людовіка Німецького), речі, через які, коли я вступав до церкви, виникало враження, наче йду долиною фей, де селянин з подивом помічає то на скелі, то на дереві, то на болоті справдешній слід їхнього надприродного перебування, — все це робило церкву чимось геть одмінним від решти міста. Мені вона здавалася будовою, яка розміщалась, так би мовити, в просторі чотирьох вимірів, — четвертим був Час — і рухала крізь століття свій корабель, який, шугаючи від прольоту до прольоту, від приділу до приділу, здавалося, перемагає й долає не просто стількись там метрів, а добу за добою. І щоразу виходив звитяжцем.

Ця будова ховала дикість брутального XI віку в товщі церковних мурів, з яких його важкі склепіння, скрізь закриті й замуровані брилами бутового каменю, виступали тільки в крутій спіралі сходів на дзвіницю. Але навіть і там сходи були замасковані Граційними Готичними аркадами, які кокетливо тислися перед ними, як старші сестри з привітними усмішками попереду молодшого брата, вайла, неотеси й голодранця, щоб затулити його від сторонніх поглядів. Церква була будівлею, яка здіймала просто в небо над майданом свою вежу, дивилася на Людовіка Святого і, здавалося, ще досі бачить його; будівлею, яка поринула вкупі зі своїм склепом у пітьму меровінзької ночі, де, помацки ведучи нас під похмурим ребристим склепінням, схожим на крила здоровезного кам'яного кажана, Теодор або його сестра освітлювали нам свічкою саркофаг онуки Зіґеберта. На вікові саркофага, мов слід викопного звіра, зяяла ямка, вибита, за переказом, «кришталевою лампою, яка в ніч убивства франкської принцеси зірвалася з золотих ретязів, — вона була підвішена в тому місці, де зараз апсида, і ввігналася в податливий камінь, причому ні кришталь не розбився, ні вогонь не погас».

Ну, а що можна сказати про апсиду комбрейської церкви? Як же неоковирно вона була зроблена, — їй не тільки бракувало художносте, вона не викликала навіть релігійного пориву! Оскільки перехрестя, на яке виходила апсида церкви, лежало в пониззі, то зовні її масивний мур, у якому не було нічого церковного, зводився на підмурку з нетесаного каменю із наїжаченими гранями. Здавалося, вікна апсиди пробито зависоко, а все разом справляло враження радше муру в'язничного, ніж церковного. І справді, згодом, коли я згадував усі бачені мною славетні апсиди, мені б ніколи не спало на думку зіставляти з ними апсиду комбрейської церкви. Лише одного разу, блукаючи іншим провінційним містечком, звернувши з однієї вулички, я помітив на розтоці трьох провулків старезну високу-превисоку стіну з пробитими в ній нагорі вікнами, таку саму асиметричну на око, як і комбрейська апсида. Й тієї миті я не спитав себе, як питав у Шартрі або Реймсі, чи викликає вона релігійні почуття, а лише несамохіть вигукнув: «Церква!»

Церква Святого Іларія! Така рідна й близька на однойменній вулиці, куди виходили її північні двері! Церква прилягала до двох сусідніх будов — аптеки пана Рапена та дому пані Луазо — так тісно, що між ними не лишалося проміжку: пересічна мешканка Комбре, яка могла мати свій номер на вулиці, якби будинки в Комбре взагалі носили номери. Перед нею, здавалося, міг би зупинятись поштар під час ранкового рознесення листів, вийшовши від пана Рапена й прямуючи до пані Луазо. І все ж між церквою та рештою Комбре пролягала грань, якої моєму розумові годі було переступити.

Підвіконня пані Луазо було заставлене фуксіями, які засвоїли погану звичку розкидати в усіх напрямках свої схилені донизу гілки. Квіточки, розпустившись, насамперед поривались остудити свої лілові повнокровні щічки, сягнувши темного церковного чола. Незважаючи на це фуксії не ставали для мене священними, і хай мої очі не вловлювали проміжку між квітами та почорнілим каменем, до якого вони тулилися, зате розум усвідомлював, що між ними безодня.

Дзвіницю церкви Святого Іларія можна було розпізнати здалеку: її непересічні обриси бовваніли на обрії вже тоді, коли самого Комбре ще не було видно. Помітивши з поїзда, що віз нас на Великодній тиждень з Парижа, як дзвіниця, повертаючи навсібіч залізний когутик флюгера, ширяє на обрії, батько казав нам:

— Лаштуйтеся, приїхали.

І на дорозі однієї з найдальших наших прогулянок у Комбре було таке місце, де стиснута пагорбами дорога нараз вихоплювалася на широку рівнину з перетикою на видноколі. Над ними височів лише гострий шпиль дзвіниці, такий тоненький і рожевий, ніби його відтиснуто нігтем художника, який побажав надати цьому краєвидові, цьому куточку природи щось від мистецтва, єдиний натяк на присутність людини. Наближаючись, ми чимраз краще розрізняли рештки чотирикутної напівзруйнованої вежі, яка стояла поряд із дзвіницею, але була значно нижча за неї. Мене найбільше вражав червонястий похмурий тон каменю, а туманним осіннім ранком руїна, піднесена над сизо-ліловими, барви грозової хмари, виноградниками, здавалася