У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Ту ніч мама провела в моїй спальні; я боявся, що за мій вибрик мене виженуть з дому, натомість батьки віддячили мені так, як зроду не віддячували за жоден добрий учинок. У ставленні батька до мене, навіть того вечора, коли я здобувся його ласки, завжди виявлялося щось незаконне, незаслужене мною (і таке характерне), що залежало від випадкових настроїв, а не від наперед обміркованих задумів. Може, навіть те, що я називав суворість, коли тато відсилав мене спати, менше заслуговує на цю назву, ніж суворість матері чи бабусі, оскільки в дечому батькова вдача більше різнилася від моєї, ніж їхня вдача, і він, либонь, досі не здогадувався, який я всі вечори був нещасний, тоді як моя мати та бабуся добре це знали, проте вони любили мене так, що не здатні були вберегти від душевної муки. Прагнули привчити мене перемагати її, щоб зменшити мою нервозність і загартувати волю. Батько любив мене інакше, — ось чому мені важко говорити, чи стало б йому на це духу. Єдиний раз, коли збагнув, що мені таки важко, він сказав матері:
— Потіш його.
Тієї ночі мати зосталася в мене, явно не бажаючи псувати докором години, від яких я мав право сподіватися чогось іншого. Франсуаза, до якої дійшло, що діється незвичайне, — мама сидить при мені, тримає за руку і, не лаючи, дає виплакатися, — спитала:
— Пані, чого панич так реве? Тоді мама відповіла:
— Він сам не знає, Франсуазо, він просто рознервувався. Постеліть мені швиденько велике ліжко й ідіть спати.
Отже, вперше мій смуток визнано не за карну провину, а за незалежну від мене хворобу, підтверджену офіційно як нервовий стан, за який я не відповідальний. Мені полегшало від того, що не треба соромитися своїх пекучих сліз. Я вже знав — це не гріх. До того ж дуже пишався перед Франсуазою, що події так повернули: адже за годину потому, як мама відмовилася прийти до мене й погордливо веліла передати мені, щоб я спав, мене було піднесено до гідности дорослого, моє горе неждано-негадано визнано за знак змужніння, я міг плакати досхочу. Я мав би бути щасливий, але щасливим себе не почував. Складалося враження, ніби ця перша поступка моєї матері для неї болюча, це її перше зречення ідеалу, який вона створила собі для мене; вперше в житті мама, така завзята, визнала себе подоланою. Мені здавалося, як я й узяв гору, то саме над нею, й запанував так, як запанувала б над людиною хвороба, скорбота або старість, а мій верх підтинав її волю, знесилював розум, і сьогоднішній вечір, переддень нової доби, назавжди вкарбується в мамину пам'ять скорботною датою.
Якби мені стало духу, я сказав би мамі: «Ні, не хочу, не лягай тут». Але я знав її, як сказали б нині, практичний розсудок, зрівноважений у ній палкою ідеалістичною бабусиною вдачею. Я відав тепер, коли зло сталося, мама принаймні волітиме дати змогу раювати повним спокоєм і не докучати батькові. Звичайно, гарне личко моєї матері ще пишалось молодістю того вечора, коли вона так ніжно пестила мої руки і намагалася впинити сльози. Мені ж здавалося, ніби саме цього й не повинно бути, її гнів був би для мене не такий прикрий, як ця незвичайна ніжність, котрої моє дитинство не зазнало. Здавалося, блюзнірською вкрадливою рукою я оце провів у її душі першу зморшку, через це в неї з'явилася перша сива волосинка.
На цю думку я заридав ще розпачливіше й тут зауважив: мама, яка ніколи не панькалася зі мною, раптом розчулилась і вже ладна була заплакати сама. Відчувши, що мені це впало в очі, вона сказала зі сміхом:
— Ну годі, мій гарнесенький, мій дурнесенький, а то й мама, на тебе глядячи, наробить дурниць. Гаразд, як не хочемо спати обоє, не будемо торсати нерви одне одному, краще зробімо щось, давай почитаємо абощо. — Але в моїй кімнаті книжок не було. — А знаєш, як я принесу ті книжки, що їх бабуся приберегла тобі на іменини, тобі це радости не зіпсує? Зваж-но: тебе не розчарує, якщо назавтра ти нічого не дістанеш?
Навпаки, я не тямився з радости, й мама принесла цілий пакунок. Крізь папір обгортки я міг лише відгадати, що розміру книжки неоднакового, проте навіть з побіжного погляду зрозумів, що вони затьмарюють новорічне пуделко з фарбами і минулорічних шовковиків. Це були «Чортове болото», «Найдух Франсуа», «Маленька Фадетта» і «Ґудці». Бабуся, як з'ясувалося згодом, спочатку відібрала для мене вірші Мюссе, том Руссо та «Індіану». Вважаючи, що легке читво так само нездорове, як цукерки й тістечка, вона трималася думки, ніби широкий подих Генія зробить на дитячий розум вплив не небезпечніший і не менш благодатний, ніж уплив на її тіло свіжого леготу й морського вітру.
Але коли батько довідався, які книжки бабуся збирається мені подарувати, то обізвав її божевільною, і тоді вона сама пішла в Жуї-ле-Віконт до книгаря, аби я не залишився без подарунка. Стояла спека, бабуся повернулася така втомлена, аж тлінна, лікар навіть остеріг матір, що бабусі так перепадатися не слід. Бабуся привезла чотири сільські романи Жорж Санд.
— Доню! — заявила вона матері, — я зроду не дала б до рук дитини якоїсь макулатури.
Справді, вона зроду не купувала чогось такого, що не давало б духовного покорму, надто такого покорму, який нам приносить щось прекрасне, навчаючи знаходити втіху не в здобутті життєвих благ і не в удоволенні гонору, а в чомусь геть іншому. Навіть коли бабуся хотіла зробити комусь так званий ужитковий подарунок: фотель, столове накриття, ціпок, вона намагалася знайти «антикваріат», ніби те, що вони давно вийшли з ужитку, стирало з них падь їхньої пожиточности і вони надаються більше на те, щоб оповідати нам про побут, ніж служити нашим нинішнім потребам. Бабуся домагалась, аби в моїй кімнаті висіли картинки найкрасивіших ландшафтів і
