У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Але ще перед дзвінком до вечері мій дідусь допустився незумисної жорстокости.
— Хлопець якийсь наче зморений, — заявив він, — хай іде спати. Сьогодні вечеря запізнилася.
Батько звичайно не вимагав од мене, як бабуся та мати, суворо дотримувати режиму, але тут і він сказав:
— Ану, гайда спати!
Я потягся поцілувати маму, аж це подзвонили вечеряти.
— Та ні, дай мамі спокій, вічно ці телячі ніжності. Скажіть одне одному «на добраніч», та й годі. Гайда, гайда!
Тож я мусив піти без соборування, довелося долати кожен східець, так би мовити, «згнітивши серце», бо серце рвалося назад до мами, яка не поцілувала мене і, отже, не відпустила серце йти вкупі зі мною. Ці ненависні приступки, якими я завжди піднімався невесело, тхнули лаком, і їхній дух вигострював ту гризоту, якої я зазнавав щовечора, — робив її, мабуть, ще пекучішою для моєї вразливої вдачі, бо перебороти її мій розум не міг, оскільки тут винен був нюх.
Коли ми ще спимо й зубний біль сприймаємо у вигляді молодої дівчини, яку силкуємося двісті разів поспіль витягти з води, або у вигляді Мольєрового вірша, який товчемо безупинно, то яка велика полегкість приходить до нас, коли прокидаємось і вольовим зусиллям розуму зриваємо з думки про зубний біль геройські або ритмізовані ризи! Я відчував щось зовсім зворотне такій полегкости, і на думку, що треба підніматися сходами, журба огортала мене куди швидше, майже блискавично, підступно й воднораз навально, адже я вдихав дух лаку цих сходів, а вдихання набагато отруйніше, ніж проникнення через мозок. Опинившись у кімнаті, я мусив наглухо замкнутися, зачинити віконниці, викопати собі могилу, відгорнувши ковдри, і надіти саван у вигляді нічної сорочки. Але перш ніж поховати себе в залізному ліжку, яке мені поставили, бо влітку робилося задушно під репсовою запоною, що спадала з великого ліжка, я збунтувався, вдавсь до підступу смертника. Написав мамі цидулку, благаючи прийти до мене у важливій справі, яку я не можу довірити паперу. Я неабияк потерпав, що Франсуаза, бабусина куховарка, приставлена до мене в Комбре, відмовиться передати цидулку. Мене гризла думка, що моє прохання здасться їй таким же диким, як для капельдинера — вручити акторові листа на сцені під час вистави.
Щодо того, що можна та чого не можна, Франсуаза мала власний кодекс, розлогий, суворий і невблаганний, сповнений незбагненних застережень (це робило його подібним до ветхих законів, які були такі люті, що допускали вигублення немовлят і воднораз виявляли несподівану делікатність, забороняючи варити козлятко в молоці його матері або ж споживати сідничний нерв тварини). Згаданий кодекс — коли судити про нього з раптової впертости, з якою Франсуаза відмовлялася виконувати певні наші доручення, — здавалося, передбачав таку складність суспільних взаємин і такі світські тонкощі, що вони не могли диктуватися Франсуазиним оточенням і життям сільської наймички. Очевидно, в нашій куховарці жила предковічна французька старосвітщина, загадкова й шляхетна, — так у фабричних містах старовинні особняки промовляють, що колись вони були палацами, робітників часом оточують прегарні скульптури, передаючи диво, що сталося зі святим Теофілом, або зображують чотирьох синів Емона.
У даному разі стаття цього зводу законів, за якою Франсуаза навряд щоб пішла турбувати маму в присутності пана Сванна через таку нікчемну особу, як я, хіба що в разі пожежі, передбачала звичайну пошану, яку вона виявляла не тільки до моїх батьків (так шанують небіжчиків, священнослужителів і королів), — а й до чужинця, якого запрошено в гості. Ця пошана, можливо, зворушила б мене, якби я вичитав про неї в книжці, але вона дратувала, коли її виказувала Франсуаза, дратував її врочистий і розчулений голос, того вечора особливо врочистий, бо вечеря була для неї святою справою, тож порушити її церемоніал вона не насміла б.
І ось, намагаючися здобути більше шансів на успіх, я вдався до брехні: заявив, нібито написав мамі зовсім не зі свого почину, — це мама звеліла відповісти щодо одної речі, якої просила пошукати, і якщо цидулка до неї не дійде, звичайно, розгнівається. Франсуаза, гадаю, мені не повірила: подібно до первісних людей, наділених чуттям гострішим, ніж ми, вона завжди з недоступних для нас ознак пронюхувала істину, яку ми збиралися від неї потаїти. Тепер хвилин зо п'ять вона розглядала конверт, нібито обслід паперу й письма могли їй підказати, що написано в цидулці, й напоумити, яке положення тут чинне. Потім пішла, змирившись і ніби показуючи своїм покірним виглядом: «Яке це для батьків нещастя — мати таку дитину!»
Вона повернулась одразу ж і сказала, що гостей обносять морозивом і мажордом не може перед очима в усіх передати цидулку, але як роздаватимуть полоскальниці, він таки примудриться вручити її. Де й поділося моє збудження, я відчував себе куди краще, ніж допіру, прощаючись із мамою до завтра: мій конверт, звісно, розсердить маму (найпаче тим, що я видамся Сваннові лукавим дурнем), але цей же конверт упустить мене, незримого й ощасливленого, туди, де мама, шепне їй про мене, отож заказана, ворожа мені їдальня, де навіть морозиво — «гранітна брила» — і полоскальниці криють у собі страшенно нудні й згубні втіхи, якщо мама заживає їх без мене, — та їдальня стане для мене відкрита і як достиглий плід, репнувши, так і бризне й дохлюпне до мого перестражданого серця мамину увагу, поки мама читатиме мої рядки. Відтак ми вже не будемо нарізно, всі перепони впадуть, знов нас пов'яже чудова міцна нитка. До того ж, це ще не все: мама, певна річ, прийде до мене!
Я гадав, якби Сванн побачив мою цидулку й здогадався, що в ній написано, моя туга видалася б йому зовсім смішною. А проте, як до мене дійшло згодом, його теж чимало літ в'ялила туга, і, мабуть, ніхто б мене так добре не зрозумів, як він. Цю тугу, яка бере, коли кохана істота веселиться там, де тебе немає, куди тобі зась, роздмухувало в ньому кохання, для якого, власне, ця туга й створена, яке неодмінно
