У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
— Ви що, пане Сванн, і досі живете біля Винних льохів, боїтеся спізнитись на потяг, коли вам треба їхати ліонською залізницею?
При цьому вона зизом, з-поза шкелець окулярів, поглядала на гостей.
Бабуся знала, що Сванна, як сина свого покійного батька, радо вітає в себе вся «заможна верства», найшанованіші паризькі адвокати й нотарі, хоча Сванн, мабуть, нехтує їхньою шаною та гостинністю. Але що б сказала бабуся, якби довідалась, нібито Сванн веде «подвійне» життя? А він і справді, заявивши нам, буцімто вже йде додому спати, часом повертав за рогом назад і чимчикував до такого салону, куди й на поріг не пускали жодного маклера чи когось подібного. Бабусі це видалося б таким неймовірним, як тій вельми очитаній дамі думка, що вона знається з Аристеєм і що після кожної розмови з нею Аристей поринає у води Тетидиного царства, в невидимі очам смертних володіння, де його, як оповідає Верґілій, зустрічають з розгорнутими обіймами. Або — якщо вдатися до образу, значно ближчого бабусі, бо дививсь на неї з комбрейських мисочок під птифури, — начебто на неї чекає обід з Алі-Бабою, який поспішає до печери, набитої незліченними скарбами.
Якось Сванн, пообідавши десь у Парижі, завітав до нас, перепросивши, що у фраку, а потім, коли попрощався, Франсуаза переказала нам слова його візника: Сванн обідав «у принцеси».
— Уй, у принцеси півсвіту! — відгукнулася бабуся, знизуючи плечима, не відриваючись од плетива, і в її голосі було стільки іронії.
Отож моя двоюрідна бабуся не дуже церемонилася з ним. Вона вважала, знайомство з нами має бути йому за честь, тому їй здавалося цілком природним, що влітку Сванн ніколи не приходив до нас без кошика персиків чи малини зі свого садка, а коли бував в Італії, щоразу привозив мені звідти фотографії мистецьких шедеврів.
Мої батьки запроста кликали Сванна, коли потребували рецепту соусу ґрібіш або ж ананасового салату для званого обіду, на який його не запрошувано, бо він не мав достатньої ваги, щоб ним можна хвалитися перед новими гістьми. Інколи розмова заходила про княжат французького дому.
— З цими особами ні ви, ні я зроду не матимем нічого спільного, але ми якось проживемо без них, еге ж? — вирікла моя бабуся в перших, звертаючись до Сванна, в чиїй кишені, можливо, лежав лист із Твикінґема. Вона ж таки змушувала його пересувати фортепіано й перегортати ноти в ті вечори, коли співала сестра моєї рідної бабусі; змушувала, трактуючи цю людину, бажану деінде, з наївною безцеремонністю дитяти, яке грається з дорогою цяцькою так недбало, ніби вона не варта мідяка.
Безперечно, Сванна під той час знало вже багато клуб-менів, а моя бабуся в перших творила його собі зовсім іншим, коли ввечері в комбрейському садку після двох нерішучих «дзінь» вона воскрешала, наповнюючи всім, що їй було відомо про Сваннову родину, виниклу темну, розпливчасту постать того, хто простував у вечірній пітьмі за моєю рідною бабусею й кого ми впізнавали з голосу. Але ж навіть як глянути на нас із погляду буденних дрібниць, то й то ми не є чимось цільним, сформованим остаточно, з чим усяк може звіритися, як з Гросбухом або з духівницею: людський образ є виплід нашої думки про нього. Навіть такий простий акт, як «побачити знайомого», є почасти актом інтелектуальним. Його подобу ми доповнюємо тими уявленнями, які в нас уже склались, і в тому цілому образі, який ліпимо, ці уявлення відкладаються найбільше. Зрештою вони примудряються так добре надимати щоки, так вірно збігатися з лінією носа, так чудово обарвлювати всі інтонації голосу, буцімто наш знайомий — це звичайна прозора оболонка, і щоразу, як бачимо його обличчя й чуємо голос, ми знаходимо, вловлюємо наші уявлення про нього.
Безперечно, створеного ось так Сванна мої батьки через невідання не обдарували купою прикмет, вироблених світським життям, завдяки яким інші люди дивилися на Сваннове лице як на царство чепурности, вивершене носом з горбовинкою, цією природною межею. Зате мої батьки та кревні могли вливати в те лице, позбавлене свого шарму, очищене від усього і вбируще, у глиб пригаслих очей каламутний і солодкий осад — напіввоскреслий, напівзабутий — уцілілий від дозвілля, проведеного разом з ним після вечері в садку або за гральним столиком у добу нашого сільського добросусідства. Фізична оболонка нашого приятеля була настільки всім тим нашпигована, вкупі зі спогадами про його рідних, що цей Сванн зробивсь істотою повнокровною та живою, й мені ввижається, ніби я прощаюся з однією людиною й зустрічаю іншу, на неї схожу, коли, натужуючи пам'ять, переходжу від того Сванна, якого згодом добре пізнав, до першого Сванна, в якому знов упізнаю чарівні пустощі моєї молодості. Та й скидається він, до речі, не так на другого Сванна, як на інших людей, з якими я тоді водився. Наше життя можна порівняти з галереєю, де всі портрети однієї доби наділені сімейною схожістю, якимсь спільним тоном; переходжу до того першого Сванна, гулящого з голови до ніг, пропахлого духом крислатого каштана, кошиків з малиною та пучка естрагону.
Якось моя двоюрідна бабуся про щось попросила була знайому в Сакре-Кер, маркізу де Вільпарізі (через кастові умовності, попри взаємну симпатію, вона з нею не підтримувала стосунків). Маркіза де Вільпарізі, паросток славетного роду Буйонів, сказала їй:
— Здається, ви на дружній нозі зі Сванном, великим другом моїх небожів де Ломів?
Бабуся повернулася нетямлячись від дому з вікнами у садок (маркіза радила їй найняти тут помешкання) — а також від кравця та його доньки, які тут-таки тримали майстерню, де їй зашивали спідницю, роздерту на сходах. Ці люди видалися бабусі втіленням досконалосте, вона заявила, що кравцева донечка — сущий скарб і взагалі, таких ґречних і гарних людей вона ще не бачила. Ґречність, як на неї, аж ніяк не залежала від суспільного рангу. Бабуся просто вмлівала від одної репліки кравця, говорила мені:
— Севіньє і та так не сказала б!
Зате про маркізиного небожа, якого спіткала в маркізи, бабуся в перших висловилася так:
— Ох, дитино, яка ж він сіренька людина!
Цей відгук не підніс
