Несказане - Селеста Інг

— Вчора діти в басейні його дражнили. Він має навчитися розуміти жарти.

Нат наїжачився й кинув на батька лютий погляд, але Джеймс був надто зосереджений на тому, щоб приховати біль від спогаду про те «Китайчик не може знайти Китай», — і нічого не помітив. І мати не помітила — була заклопотана: ставила на стіл тарілки й коробку кукурудзяних пластівців. Це остаточно добило Ната, і він наважився порушити мовчанку:

— Я хочу круто зварене яйце, — заявив він.

На загальний подив Мерилін розплакалась, і врешті-решт усі, вкрай пригнічені, почали мовчки їсти ту саму кашу.

Однак уся родина помітила: щось у їхній матері змінилося. До кінця дня вона залишалася похмурою і дратівливою. До вечері всі сподівалися на смажену курку, м’ясний рулет або печеню — нарешті попоїсти справжнього м’яса після стількох розігрітих у духовці напівфабрикатів. Але Мерилін відкрила консервований курячий суп із локшиною і консервовані спагеті.

Наступного ранку, коли діти пішли до школи, Мерилін дістала із шухляди тумбочки аркуш паперу. Номер телефону Тома Лоусона досі зберігся — цифри різко чорніли на тлі блідо-блакитних рядків правил коледжу.

— Томе? — озвалася Мерилін на його: «Алло». — Докторе Лоусон. Це Мерилін Лі. — І додала:

— Дружина Джеймса Лі. Ми зустрічалися на різдвяній вечірці. Говорили, що, можливо, разом працюватимемо у вашій лабораторії.

Пауза. Потім, на подив Мерилін, він засміявся.

— Я кілька місяців тому найняв старшокурсника, — сказав Том Лоусон. — Уявлення не мав, що ви говорили серйозно. У вас же діти, чоловік і все таке.

Мерилін поклала слухавку, бо не спромоглася на відповідь. Довго стояла в кухні біля телефона, дивилась у вікно. Погода вже не скидалася на весняну. Вітер став сухим і пронизливим; одурені теплом нарциси посхиляли голівки. Вони лежали долілиць по всьому саду — стебла поламані, жовті трубочки позасихали. Мерилін витерла стіл і поклала перед собою кросворд, щоб забути про насмішкуватий тон Тома Лоусона. Газетний папір приклеївся до вологої дошки, й коли вона почала писати першу відповідь, кінчик ручки роздер сторінку — на стільниці залишилася синя літера «А».

Вона зняла з гачка ключі від машини, взяла сумку зі столика в коридорі. Спочатку переконувала себе, що їй просто потрібно освіжити думки. У машині, попри холод, відчинила вікно; зробила коло, потім іще коло довкола озера — вітер розкошлав їй волосся на потилиці.

У вас же діти, чоловік і все таке. Вона їхала й ні про що не думала; проскочила Мідлвуд, проминула студмістечко, продуктову крамницю, роликовий каток і отямилася лише тоді, коли повернула до парковки біля лікарні. Аж тепер зрозуміла, що саме сюди весь час і хотіла потрапити.

Усередині Мерилін примостилася в куточку кімнати очікування. Хтось пофарбував там усе — стіни, стелю, двері — у спокійний блакитний колір. Медсестри в білих шапочках і спідницях бігали туди-сюди, мов легкі хмаринки, носили шприци з інсуліном, пачки пігулок, рулони марлі. Волонтерки котили візки з ланчами.

А лікарі неквапно походжали серед цієї метушні, мов реактивні літаки, які спокійно пролітають високо в небі. Щоразу, коли з’являвся котрийсь із них, усі голови поверталися в його бік. Стурбовані чоловіки, істеричні мами, розгублені доньки підводилися назустріч лікарю. Мерилін помітила, що там самі чоловіки: лікар Кенґер, лікар Ґордон, лікар Макленаган, лікар Стоун. Із чого вона взяла, що може бути однією з них? Здавалося, це так само неможливо, як перетворитися на тигра.

Тоді в подвійних дверях реанімаційного відділення з’я­ви­ла­ся вона: струнка, темнокоса, з охайно зібраним у пучок волоссям. Якусь мить Мерилін не могла зрозуміти, хто це.

— Лікарю Вольф, — гукнула одна медсестра і підняла над столиком теку; лікар Вольф перетнула кімнату, щоб її взяти; підбори цокали об лінолеум. Мерилін лише раз чи двічі бачила Джанет Вольф, бо вона сюди переїхала всього місяць тому, але все одно її не впізнала б. Вона чула, що Джанет Вольф працює в лікарні, — Вів’єн Аллен шепотіла, перехиляючись через паркан у саду, про її вечірні зміни й про те, що хлопчик Вольф росте без нагляду. Але Мерилін уявляла собі секретарку, медсестру. Не цю витончену, не старшу за неї жінку, високу, у чорних брюках і білому лікарському халаті, що облягав її стрункий стан. Це лікар Вольф. Стетоскоп висить на шиї, мов сяюче срібне намисто; вона упевненою рукою торкається забитого зап’ястка робітника, згинає його туди-сюди, а далі голосно й вимогливо гукає через кімнату:

— Лікарю Ґордон, можна вас на кілька слів щодо вашого пацієнта? — І лікар Ґордон кладе свої папери та підходить.

Це відбувалося не в уяві Мерилін. Усі повторювали ніби мантру: Лікар Вольф. Лікар Вольф. Лікар Вольф. Медсестри з ампулами пеніциліну в руках:

— Лікарю Вольф, одне запитання.

Медсестри-волонтерки, що проминали її:

— Доброго ранку, лікарю Вольф.

Але найдивовижніше те, що казали інші лікарі:

— Лікарю Вольф, можна дізнатися вашу думку, будь ласка?

— Лікарю Вольф, ви потрібні в палаті номер два.

Лише тоді Мерилін нарешті повірила.

Як таке можливо? Як їй це вдалося? Вона подумала про кулінарну книгу матері: «Зробіть сьогодні когось щасливим — спечіть торт! Спечіть торт — подаруйте собі радість. Спечіть торт — влаштуйте вечірку. Спечіть торт — просто тому, що вам сьогодні хороше». Вона уявила, як її мама збиває вершки з цукром, просіює борошно, змащує деко. «Хіба щось дає вам більше вдоволення?».

Джанет Вольф крокувала кімнатою очікування, її білосніжний халат, здавалося, аж сяяв. Звісно, вона могла це зробити: у неї не було чоловіка. Вона дозволила сину рости без нагляду. Без чоловіка, без дітей — мабуть, лише так це й можливо.

«Я могла це зробити», — подумала Мерилін, і слова стали на свої місця, пазл склався та шокував її своєю точністю. Гіпотетичний минулий доконаний час, час втрачених можливостей. Сльози стікали на підборіддя. «Ні, — раптом подумала вона. — Я можу це зробити».

А далі, довершуючи її збентеження і страх, перед нею опинилася Джанет Вольф, співчутливо схилилася перед її стільцем.

— Мерилін? — сказала вона. — Ви Мерилін, так? Місіс Лі?

На що Мерилін відповіла єдиними словами, які зринули в голові:

— Лікарю Вольф.

— Що сталося? — допитувалася лікар Вольф. — Вам зле?

Зблизька її обличчя було напрочуд молодим. Під шаром пудри виднівся висип веснянок на носі. Її рука, що лежала на плечі Мерилін, була ніжна й водночас дужа та впевнена, і така сама була в неї усмішка. Здавалося, вона промовляла: «Усе буде гаразд».

Мерилін похитала головою.

— Ні-ні. Усе добре. — Вона підняла очі на Джанет Вольф. — Дякую. — І це було саме те, що їй хотілося сказати.

Наступного дня, після вечері з консервованих равіолі й консервованого овочевого супу, вона все спланувала. Мала при собі всі заощадження матері, цього мало вистачити на кілька місяців; коли продасться мамин будинок, грошей стане більше — вистачить мінімум на кілька років. За рік вона зможе отримати диплом. Доведе, що досі на це здатна, що ще не пізно. Далі нарешті подасть заяву на вступ до медичного вишу. Усього на вісім років пізніше, ніж планувала.

Поки діти були в школі, вона витратила годину на те, щоб доїхати до