Несказане - Селеста Інг

вони б уже самі поділяли підозри Ната. Або якби сама Лідія була інакша — як Шеллі Бріолі, Пем Сондерс, Карен Адлер, нормальна дівчинка-підліток, дівчинка, яку ці люди могли розуміти. Поліція пильніше придивилася б до Джека, склала б докупи всі дрібні скарги — від учителів на те, що парти розмальовані Джеком, а його коментарі вкрай нахабні; від братів інших дівчат, яких обурює його вільне поводження з їхніми сестрами. Вони могли б вислухати причини невдоволення Ната — протягом усієї весни, щодня після уроків — і дійти тих самих висновків. Дівчина і хлопець, стільки часу разом, наодинці, зрештою, не так складно було б зрозуміти, чому Нат придивлявся до Джека з такою увагою. Вони так само, як Нат, могли б знайти підозрілі знаки в поведінці Джека.

Але полісмени цього не робитимуть. Це ускладнює істо­рію, яка, зі слів учителів і школярів, вимальовується так очевидно. Постійне мовчання Лідії, відсутність друзів. Оцінки, які нещодавно стали нижчими. І відверто дивакувата родина без друзів, родина невдах. Усе це увиразнюється настільки яскраво, що в очах поліції на Джека неодмінно впаде тінь. Така дівчина, як вона, і такий хлопець, як він, котрий може домогтися — і домагається — будь-якої дівчини, варто лишень забажати. Вони не здатні уявити собі те, що Нат знає напевне, а про те, що він собі уявляє, годі й казати. Офіцер Фіске часто говорить своїм підлеглим: «Коли ви чуєте стукіт копит — думайте про коней, а не про зебр». Нат просто в істериці, сказали б вони. Скрізь чує зебр. Тепер, віч-на-віч із поліцією, Нат бачить — немає сенсу говорити про Джека, вони вже вирішили, кого звинуватити.

Офіцер Фіске теж спирається на поруччя.

— Натане, ми просто хотіли трохи поговорити з тобою сам на сам. Може, ти пригадаєш, чи не забув нам чого розповісти? Брати й сестри інколи знають одне про одного таке, чого не знають батьки, правда ж?

Нат намагається погодитись, але не може вичавити із себе жодного звуку. Лише киває. Сьогодні, раптом згадує він, мав бути випускний.

— Лідія мала звичку потай вислизати з дому? — запитує офіцер Фіске. — Не треба хвилюватися. З тобою нічого не станеться. Просто розкажи нам, що тобі відомо.

Він і далі повторює слово «просто», неначе просить про крихітну послугу, маленький експромт. Поговори з нами. Розкажи нам її таємниці. Розкажи нам усе. Нат починає тремтіти. Він певен, що полісмен це помітив.

— Вона колись раніше потай виходила з дому вночі? — запитує молодший полісмен. Нат ковтає, намагається опанувати себе.

— Ні, — хрипить він. — Ні, ніколи.

Полісмени знову перезираються. Тоді молодший і собі спирається на поруччя біля Ната, мов той школяр на шафку, так, ніби вони друзі. Нат розуміє: така в нього роль. Вдавати приятеля, щоб умовити щось розповісти. У цього полісмена таке відполіроване взуття, що в ньому відбивається сонце — розмита пляма світла на кожному носаку.

— У Лідії зазвичай з батьками були добрі стосунки? — офіцер переносить вагу на лікті, поруччя рипить.

Може тобі, сонечку, треба піти в якісь гуртки, зустріти нових людей? Може, тобі варто піти в літню школу? Це мог­ло б бути цікаво.

— Нашими батьками? — перепитує Нат. Йому важко впізнати власний голос. — Звісно, усе було добре.

— Ти коли-небудь бачив, щоб хтось із них бив її?

— Бив? — Лідію, над якою тремтіли, яку доглядали так дбайливо, мовби вона була дорогою серцю квіткою. Ту, яка не йшла матері з думки — навіть коли вона читала, то позначала сторінки зі статтями, які могли сподобатися Лідії. Ту, яку батько щовечора, входячи в дім, цілував першу. — Мої батьки ніколи не вдарили б Лідію. Вони її обожнювали.

— Вона коли-небудь говорила, що хоче собі щось заподіяти?

Поруччя ґанку починає розмиватися. Усе, що він може, — це якомога дужче трусити головою: «Ні. Ні. Ні».

— Твоя сестра здавалася сумною того вечора? — Нат намагається думати. Він хотів розповісти їй про коледж, про пишне зелене листя на тлі темно-червоної цегли, про те, як весело це мало бути. Як він уперше в житті розправив плечі, й світ під цим новим кутом зору здавався більшим, ширшим, яскравішим. Але за вечерею вона була мовчазна, а потім одразу пішла до своєї кімнати. Нат вирішив, що Лідія стомилася. Він подумав: «Я розповім їй завтра».

І раптом, на свій жах, він починає плакати: великі й рясні краплі падають з кінчика носа за розстібнутий комір сорочки.

Обидва полісмени відвертаються, офіцер Фіске закриває записник і шукає по кишенях носовичок.

— Він твій, — промовляє, віддаючи Нату, важкою рукою плескає його по плечі, й обидва полісмени йдуть геть.

У будинку Мерилін запитує в Джеймса:

— То я тепер маю просити твого дозволу, щоб заговорити в чиїйсь присутності?

— Я не це мав на увазі. — Джеймс кладе лікті на стіл і опускає голову на руки. — Не можна просто так розкидатися дикими звинуваченнями. Не можна ображати поліцію.

— А хто її ображає? Просто запитую. — Мерилін ставить чашку в рукомийник й відкриває кран. Зі стоку сердито підіймається мильна піна. — Розглядають усі можливі варіанти? Він навіть не слухав, коли я сказала, що це міг бути незнайомець.

— Тому що ти поводишся, мов істеричка. Ти чуєш лише звіт, а вже щось собі вигадуєш. Відпусти це. — Джеймс досі не підіймає голови, похиленої на руки. — Мерилін, просто відпусти це.

Ненадовго западає тиша, й Ханна непомітно прослизає під стіл, скулюється там, обхопивши коліна та притиснувши їх до грудей. Тінь від скатертини на лінолеумі нагадує півмісяць. «Поки сидітиму тут, — думає вона, дужче стискаючи пальці, — батьки забудуть про мене». Раніше вони ніколи не чули, як батьки сваряться. Інколи тато з мамою сперечалися про те, хто забув закрутити тюбик із зубною пастою, або хто лишив на кухні світло на всю ніч, але потім мама брала тата за руку чи тато цілував маму в щоку, і все знову ставало добре. Цього разу все інакше.

— Отже, я просто істерична домогосподарка? — від материного тону Ханна під столом тамує подих. — Ну, хтось же за це та відповідальний. Якщо я маю сама з’ясувати, що сталося, то з’ясую. — Вона витирає стіл кухонним рушником і кидає його. — Я думала, ти теж хотів би знати. Але слухаючи тебе... «Звісно, офіцере. Дякую, офіцере. Ми не можемо просити більшого, офіцере». — Піна потроху просотується в каналізацію. — Ти знаєш, що я вмію про себе дбати. І не плазую перед поліцією, як дехто.

Засліплена люттю Мерилін не надто замислюється над власними словами. Але Джеймсу вони нагадують кулі, що вилітають із рота його дружини та впинаються йому глибоко в груди. Три склади слова пла-зу-ю вибухають у мозку, й він бачить зігнуті спини робітників-кулі в конічних капелюхах, китайців із кісками та складеними долонями. Косоокі й запопадливі. Схилені в приниженому поклоні. Він уже давно підозрював, що саме таким його всі й бачать — Стенлі Г’юїтт, полісмени, касирка в продуктовій крамниці. Але він не думав, що серед усіх є й Мерилін.

Він кидає зім’яту серветку на стілець і з грюкотом відштовхує його від столу.

— У мене заняття о десятій, — каже він.

Ханна бачить