Несказане - Селеста Інг

Перед сніданком Нат спускається вниз, чує сварку батьків і не доходячи до кухні, зупиняється в коридорі.

— Цілу ніч відчинено, — каже мама, — а тобі начхати.

— Відчинено не було. Засув був на місці. — Ледь відчутні гострі нотки в батьковому голосі означають, що ця розмова вже триває достатньо часу, щоб його роздратувати.

— Засув можна було відчинити. Я не просто так почепила той ланцюжок.

Нат навшпиньки входить у кухню, але його батьки — зігнута над рукомийником Мерилін, згорблений у кріслі Джеймс — не піднімають очей. На протилежному кінці столу Ханна знічено зіщулилася над своїми тостами й молоком. «Вибачте, — вона щосили напружує свій маленький мозок, посилаючи їм цю думку. — Я забула про ланцюжок. Вибачте, вибачте». Батьки нічого не помічають, поводяться так, ніби її там нема.

Западає довга тиша. Далі знову озивається Джеймс:

— Ти серйозно вважаєш, що ланцюжок на дверях щось би змінив?

Мерилін грюкає чашкою по столу.

— Вона ніколи сама не пішла б. Я знаю, що не пішла б. Вислизнути з дому серед ночі? Моя Лідія? Ніколи. — Мати обома руками стискає фарфорову чашку. — Хтось її забрав. Якийсь псих.

Джеймс зітхає, глибоко, з тремтінням, немов силкується підняти щось дуже важке. Мерилін останні три тижні постійно говорить щось подібне.

На ранок після похорону його розбудили світанок і шквал спогадів: глянсова труна, приємний дотик шкіри Луїзи, її тихий стогін тієї миті, коли він опинився згори, і він раптом відчув себе брудним, ніби облитим багнюкою. Увімкнув у душі гарячу воду, таку, що під нею мусив крутитися, мов на кутні, обливаючи тіло ледь не окропом — ділянку за ділянкою. Це не допомогло. А коли вийшов із ванної, почув унизу тихий звук, ніби щось дряпалося в дім, — то Мерилін ставила на вхідні двері ланцюжок.

Джеймс хотів сказати те, що крутилося в думках уже кілька днів: вони не могли ані передбачити того, що сталося з Лідією, ані запобігти цьому. Зупинив вираз обличчя Мерилін: сумний і наляканий, але водночас розгніваний, ніби він чимось перед нею завинив. На мить вона здалася йому іншою жінкою, незнайомкою. Джеймс болісно ковтнув, мимоволі доторкнувся до коміра, а потім застібнув сорочку на останній ґудзик.

— Ну, — сказав він, — я їду до школи. У мене літні заняття.

Коли він нахилився, щоб поцілувати дружину, вона сахнулася, ніби дотик її обпік. На ґанку газетяр залишив останній випуск. «Місцева родина проводжає дочку на спочинок».

Джеймс досі тримає цю газету в нижній шухляді столу. «У старшій школі Мідлвуда було всього двоє дітей азійського походження — Лідія та Нат Лі. Тож не дивно, що ця дівчина завжди вирізнялася з натовпу. Однак добре її знали всього кілька людей». Відтоді подібні статті виходили мало не щодня: у маленькому місті будь-яка смерть особливо вражає, але смерть молодої дівчини — золота жила для журналістів. «Поліція досі шукає ключ до розгадки причини смерті дівчинки. За словами слідчих, найімовірніше, це все-таки самогубство».

Щоразу, коли він бачить подібний заголовок, жмакає газету, ніби загортаючи в неї щось гниле, поки Мерилін чи діти не побачили. Лише коли почувається в безпеці, у своєму офісі, розправляє зім’ятий папір, щоб усе уважно прочитати. Потім додає газету до купки в замкненій шухляді, й ця купка дедалі більшає.

Тепер він нахиляє голову.

— Не думаю, що сталося саме це.

Мерилін наїжачується.

— Що ти пропонуєш?

До того, як Джеймс встигає відповісти, лунає дзвінок від дверей. Це знову поліція, і коли в кухню заходять двоє офіцерів, Нат і Ханна одночасно видихають. Принаймні, батьки перестануть сваритися.

— Ми просто хотіли розповісти вам останні новини, — каже старший, офіцер Фіске, Нат його пригадує.

Фіске дістає з кишені записник і пальцем, схожим на обрубок, поправляє окуляри на носі:

— Усі у відділку вам щиро співчувають. Ми просто хочемо з’ясувати, що сталося.

— Звісно, офіцере, — бурмоче Джеймс. Ми поговорили з людьми зі списку, який ви нам дали. — Офіцер Фіске звіряється із записником.— Карен Адлер, Пем Сондерс, Шеллі Бріолі. Усі вони сказали, що ледве знали вашу дочку.

Ханна стежить за тим, як змінюється батькове обличчя: воно густо червоніє, ніби від раптового висипу.

— Ми поговорили з однокласниками Лідії та її вчителями. З того, що ми дізналися, можемо сказати: у неї було небагато друзів. — Офіцер Фіске піднімає погляд. — Чи можна сказати, що Лідія була самотня?

— Самотня? — Джеймс кидає погляд на дружину, далі — уперше за цей ранок — на сина. «…одна з лише двох дітей азійського походження в старшій школі Мідлвуду — другим був її брат, Натан… …Лі завжди вирізнялася з натовпу». Він знав це відчуття: усі ці обличчя, бліді, мов риб’ячі, мовчазні, з непорушно витріщеними очима. Він намагався переконати себе, що Лідія була інакша, що друзі допомогли їй стати просто ще однією людиною з натовпу.

— Самотня, — знову повільно проказав він. — Лідія справді багато часу проводила на самоті.

— Вона була така зайнята, — перебиває Мерилін. — Лідія дуже активно працювала на заняттях. У неї було багато домашніх завдань. Багато чого вона мала вивчити. — Жінка переводить серйозний погляд від одного полісмена до іншого, неначе боїться, що вони не повірять. — Лідія була дуже розумна.

— Вона здавалася вам сумною останні декілька тижнів? — запитує молодший офіцер. — Були якісь ознаки, що в неї може виникнути бажання щось із собою скоїти? Або...

Мерилін навіть не дає йому закінчити.

— Лідія була дуже щаслива. Вона обожнювала школу. Вона могла зробити що завгодно, але ніколи б сама не сіла в той човен. — Її руки починають тремтіти, й вона знову стискає чашку, намагаючись зупинити тремтіння, — стискає так сильно, що зараз, здається Ханні, чашка розлетиться на друзки. — Чому ви не шукаєте того, хто потягнув її туди?

— Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще, — говорить офіцер Фіске. — Або на пірсі…

— Як ви можете так казати? — наполягає Мерилін. — Моя Лідія ніколи сама не сіла б у човен. — Чай вихлюпується на стіл. — Зараз такий час, що ніколи не знаєш, хто чекає на тебе за рогом.

— Мерилін, — озивається Джеймс.

— Почитайте газети. Це такий час — кругом психи, людей викрадають, у них стріляють. Їх ґвалтують. Невже поліції так складно почати стежити за ними?

— Мерилін, — знову вимовляє Джеймс, цього разу голос­ніше.

— Ми розглядаємо всі можливі варіанти, — м’яко говорить офіцер Фіске.

— Ми знаємо, — відповідає Джеймс. — Ви робите все можливе. Дякуємо. — Він кидає погляд на Мерилін. — Ми не можемо просити більшого.

Мерилін знову розтуляє рота й відразу стискає губи, не вимовивши й слова.

Полісмени перезираються. Молодший каже:

— Ми б хотіли поставити іще кілька запитань Нату, якщо ви не проти. Сам на сам.

П’ять облич повертаються до Ната, і його щоки паленіють.

— Мені?

— Просто ще кілька запитань за результатами розслідування, — пояснює офіцер Фіске. Він кладе руку Нату на плече. — Може, ми просто вийдемо на ґанок?

Коли офіцер Фіске зачинив за ними двері, Нат прихилився до поруччя. Під його долонями злущилися дрібні пластівці фарби, впали на підлогу. Він боровся з думкою, що варто самому зателефонувати в поліцію та розповісти про Джека, який, поза сумнівом, винен. В іншому місці або в інший час